Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

шаріються, роздягаючись перед лікарем. Вона вважала чимось немислимим присісти й помочитися у всіх на видноті. Понад півтори години жінка плелася до дверей вбиралень. Ще здалеку вона угледіла смердючу калюжу, що ставала дедалі ширшою від тупцювання тисяч ніг. Гумове покриття на її палиці кілька разів ковзнуло по лайну, але нічого не можна було вдіяти — підхоплена людським потоком, вона просто крокувала далі, майже піднімаючись над землею. Групи тих, що намагалися увійти до вбиральні, небезпечно перемішувалися з тими, хто виходив звідти, внаслідок чого утворювалися затори. На кілька секунд усі завмирали, поки хтось не починав рухатися у тому чи іншому напрямку. Нянька відчула, як вітер — гарячий, вологий і зловонний — обдув їй обличчя. Та це було краще, ніж задушливе, сперте повітря внутрішніх приміщень. Вона майже дісталася дверей. Аж раптом хтось штовхнув її з лівого боку, а потім — із правого, і вона послизнулася, завалившись вперед і гепнувшись на коліна. Їй вдалося пом’якшити удар долонями, що дзвінко ляснули по підлозі. Біль у колінних чашечках поширився по всій нозі й пронизав стегно, що запалало від пекельної муки. Однак Нянька ні на що не зважала: нею опанувала паніка через те, що вона не уникнула падіння. Збита з ніг. Переможена. Вона подумала, що це кінець, що їй судилося померти там, серед юрби. Кілька разів її штурхнули по литках. На щастя, якась жінка схопила її під пахви, дуже грубо потягла на себе й поставила на ноги, завадивши іншим розтоптати її. Наступної хвилини незнайомка загубилася у натовпі. Похитуючись, Нянька продовжила свій шлях. Палиця кудись пропала. Біль у колінах був нестерпним, а поколювання у стегні завдавали їй неабияких страждань, та вона вперто йшла вперед, підштовхувана потужною хвилею, що зрештою винесла її на основну еспланаду, де людей стало менше. Вона опинилася за межами стадіону.

Високо в небі сяяло сонце. Нянька кульгала настільки сильно, що її тіло розгойдувалося на кожному кроці. Будь-якої миті їй загрожувало ще одне падіння. Діставшись поруччя, що оточувало зону доступу, вона глянула на місто. Похмура панорама краяла їй серце. Багато годин вона слухала історії новоприбульців, але навіть у найстрашніших кошмарах не могла уявити більш гротескного видовища. Її ровесники, пенсіонери з очманілими очима, збилися докупи біля перил. Жінки тягнули до стадіону малюків, які невпинно плакали. Чимало новоорлеанців — напівголих і вкритих брудом — лежало на землі. Вода підступила до будівлі, запах був огидним, а мухи пили слину з кутиків губ безпорадних старих. Нянька збагнула, що пропала у самісінькому центрі рідного міста. Вона ледве пересувалася без своєї палиці. Можливості повернутися до коридорів не було. Очевидно, що Боббі не знайде її. Вона лишилася сама. Озирнувшись, жінка побачила, що весь газон навколо стадіону перетворився на величезне відхоже місце. Люди сідали навпочіпки впритул одне до одного й справляли свої потреби, немов тварини. Нажахана, збожеволіла від болю, вона усвідомила, що їй несила терпіти, і піднялася на ділянку, яка ще донедавна була газоном.

Розм’якла, просякнута екскрементами й сечею земля провалювалася під ногами. Нянька наблизилася до муру, стараючись не ступати в лайно. Гірко плачучи, вона задрала спідницю, трохи нахилилася вперед і помочилася. Тим часом до зони доступу ввірвалась армія, і солдати почали спускатися з вантажівок.

60. Чорні мангри

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Група покинула кемпінг іще до світанку. Вже понад годину вони плили болотом. Після попереднього спекотного дня і двадцятисемиградусної нічної температури здавалося неможливим, що стане так холодно. Зависла в повітрі вологість приставала до шкіри, мов плівка крижаного поту. У міру того як припікало сонце, туман, що вкривав усю поверхню озера щільною пеленою, потроху піднімався. Бліде, змучене обличчя Дюпре свідчило про пережиті страждання, але, всупереч цьому, його рухи були сповнені рішучості та сили, що, здавалося, народжувалися у тому самому місці, що й вчорашній біль. Він пошепки віддавав накази Буллу, який керував човном разом із двома каджунами. Амая, Джонсон і Шарбу вмостилися посередині, прикрившись пластиковими плащами, позиченими рибалками. Попереду, в носовій частині, влаштувалася Медора, яка нагадувала чорну гальюнну фігуру. За нею доглядав знахар, який наполіг на тому, щоби супроводжувати їх. Вони проминули береги, затоплені внаслідок бурі два дні тому. Рельєф поступово набував звичної форми. Уздовж болота виднілися ряди хижок, що в найкращому випадку були понівечені, зсунуті з фундаменту, неначе вивернуті чиєюсь могутньою рукою, або, навпаки, нахилені вперед, мов придворні, що смиренно кланялися своєму королю — величному баю. Деякі дерева дрейфували за течією, а деякі — наполовину вирвані — нерухомо лежали на рослинному покрові. Між бурими від баговиння каналами стирчала грот-щогла кількох риболовецьких суден, що пішли під воду, потягнувши за собою життєвий устрій їхніх власників.

Щойно небо посвітлішало, сонце почало пекти. Туманні візерунки моментально змінилися роями москітів, що дзижчали над водою. Мандрівники заплили до баю, що здавалося похмурим навіть при яскравому вранішньому світлі. Верхівки дерев, яких ніколи не дістанеться вода, облямовували прохід, утворюючи своєрідний зелений тунель. Рибалки показали їм місце, звідки випинали якісь жорсткі горбки — очі кайманів, які стежили за ними з води. Клайв спрямував рушницю на щільні крони.

— Обережно! Коли вода піднімається, змії шукають прихисток на деревах і часто падають на здобич.

Вони з острахом глянули вгору, усвідомлюючи, що їхня необізнаність із життям на болоті не дає їм відрізнити змію від гілки або від однієї з темних ліан, що звисали звідусіль. Течія баю слабшала у міру того, як вони проникали у маленьку неглибоку затоку. Булл заглушив двигун і підняв гвинт. Попереду розкинувся густий ліс. Невисокі дерева приплюснутої форми ще більше затьмарювали проміжки між ними. Повітряні корені здіймалися над водою заплутаним клубком, неначе зробленим із кісток і дещо схожим на мангрові зарості, але цілком чорні.

Амая помітила якийсь рух у тіні й націлила туди пістолет. До берега, зацікавившись новоприбульцями, наблизилися дикий кабан і вісім дитинчат. Один із рибалок підняв зброю. Дюпре позирнув на нього й хитнув головою.

— Навіть не думайте! Останнє, чого б нам хотілося, — оголосити про нашу присутність.

Чоловік цокнув язиком, виражаючи незадоволення.

— Одна з найважливіших рис справжнього каджуна — вміння їсти все. Вепр може вирішити проблему харчування моєї родини на два тижні, — щиро пожалівся він.

— Можливо, ви вполюєте його дорогою назад, — пообіцяв Дюпре.

У передній частині «Зодіака» ворухнулася чорна фігура — уособлення смерті. Плащ сповз із її спини, відкривши висохле тіло. Багатошарова біла пов’язка та шина, накладені знахарем