Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

сотня метрів. Він наче стояв на вершині хмарочоса та, попри збудження, зауважив, що вперше видерся так далеко, аж до храму на найвищому майданчикові піраміди.

Те, що він угледів наступної миті, примусило викинути з голови зайве, присісти й, виставивши АКМ, перевести перемикач у положення АВ (автоматичного вогню).

«Я таки помилився щодо інфузорії-туфельки», — в голові змішалися зловтіха, полегшення та страх. Страх від усвідомлення невідворотності того, що йому зараз доведеться зробити.

Молодий перуанець, утиснувшись у западину між двома мегалітами п’ятого рівня, дерся нагору. Здаля він нагадував чотириногого павука, що суне стиком між гранітними блоками: дві лапи на одному камені, дві лапи на іншому. Поверхня кам’яних брил була гладенькою, та, чіпляючись усіма чотирма кінцівками, йому вдавалося втримуватися на стіні.

Левко простежив напрям підйому та припустив, що вартовий планував вилізти на терасу відразу за бараками перуанців. Можливо, хотів сховатись у них. Хоч яка різниця?

Спершись на лікті та випроставши ноги, хлопець ліг на живіт. Чорний камінь пропік холодом. Крихітні гострі уламки вп’ялись у живіт. Порив вітру, що суттєво діймав на такій висоті, сипонув у щоку камінцями.

Нічого цього Левко не відчував.

Він розставив ноги, вперся носаками кедів у чорну поверхню брили, втулив приклад у плече та нахилив голову, торкнувшись щокою корпуса автомата. Прискалив око. Прицілився. І…

А що, як замість мішені стоятиме людина? Чи вистачить мужності вистрелити? Чи зможеш так само холоднокровно пустити кулю в ЛЮДИНУ?

Голос прозвучав так чітко, що Левко здригнувся. Озирнувся. То були його слова, точніше, його думки, що вироїлись у голові під час стрільбищ на військовому полігоні під Дубно чотири роки тому, проте голос належав комусь іншому.

Певна річ, за спиною нікого не було.

Усе ще дивлячись через плече, хлопець пригадував стрільбища. Одна за одною в пам’яті спливали, наче карти, що відкриваються під час останнього раунду гри в покер, яскраві картинки. Він згадав полковника Жебрицького, який хитав головою потому, як відстрілялася передостання шістка, промах Джоніка, останню мішень, що сповзає до землі після влучання, власні думки й радість після закінчення стрільби. Проте було ще щось. Між тим моментом, коли промазав Джонік, і влучанням в останню мішень на рубежі. Щось таке, чого Левко не хотів воскрешати в пам’яті.

«До дідька все! Кляті нерви…»

Крутнув голову назад, сумістивши зіницю з мушкою на скошеному стволі. Перуанець видерся на два метри та втиснувся плечима між мегалітами. Відпочивав.

«Я мушу… мушу… мушу… це зробити», — повторював українець у такт із ударами серця, що глухо відлунювали в голові.

Але ж він не озброєний.

«Я мушу… МУШУ…»

Усе так само, як і чотири роки тому: затримуєш дихання, щока до приклада, мушка на ціль. І натиск на курок.

Та-да-да! Да-да!

Автомат Калашникова — один з найнадійніших за всю історію людства різновидів вогнепальної зброї. Йому не страшні бруд, пил, волога й екстремальні температури. В цьому його перевага над американською штурмовою гвинтівкою M16, яку часом заклинює від двох пилинок, що потрапили до порожнини ресивера. Недолік АК — катастрофічно низька точність стрільби. Після двох-трьох пострілів автомат веде так, що наступні кулі летять куди завгодно, та лише не в ціль.

Чотири кулі не потрапили в ціль. Перша вдарилась у мегалітичний блок за метр від плеча охоронця та, бризнувши кам’яними скалками, зрикошетила. Наступні три взагалі майнули повз, зарившись у терасу двома рівнями нижче. І лиш остання в черзі цілком випадково поцілила в перуанця.

Хлопчина скрикнув. Спробував піднятися та з’їхав на терасу четвертого рівня. Випростався. Ліва штанина нижче від коліна почорніла від крові. Куля влучила в литку та прошила ногу наскрізь, не затримавшись у м’язі. Він стояв, майже повністю перенісши вагу тіла на праву ногу, й водив очима навкруги, намагаючись визначити точку, звідки стріляли. Не знаючи, де заліг стрілець, перуанець не знав, куди тікати.

Левко вдруге схилив голову до корпуса АКМ, наміряючись покінчити з вартовим. Цього разу перуанець стояв рівно, не притискаючись до скелі, тож був легкою мішенню. Та щойно українець зібрався потягти курок, руки заніміли, а в нижній частині живота зародилася колюча суміш подиву та жаху. За мить вона докотилася до горла та вихопилася назовні переляканим зойком.

Левко пригадав. Він бачив перуанця за мить до вирішального пострілу на полігоні під Дубном! ВІН БАЧИВ ЙОГО!..

Знадобилося трохи більше, ніж секунда, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо за мить перед пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, йому справді привидівся якийсь перуанець, він не мав жодних підстав стверджувати, що це той самий, якому він щойно прострелив литку. Людям напрочуд важко пригадати обличчя тих, із ким вони стикалися чотири роки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі марилось. Це нереально.

Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, одразу визначив місце розташування Левка та метнувся, накульгуючи й лишаючи по собі закривавлений слід, під захист піраміди. Українець пальнув наосліп, але схибив. За секунду охоронець прилип до грані та став зісковзувати на третій рівень. Зі своєї позиції Левко не міг його дістати.

Хлопець вилаявся українською. Поставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на задницю та почав з’їжджати вниз східною гранню. Гранітні брили, що на вигляд здавалися гладко відполірованими, під час ковзання дерли одяг як крупнозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочуючись, він краєм ока помітив, що Ґрем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч.

CXLV

19 серпня 2012, 16:32 (UTC -5)

Ґрунтова злітна смуга неподалік наукової станції «Проґресо»

Мадре-де-Діос

Ернесто Флоріо зняв згорток зі скла Cessn’и. Його літак — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч із покинутим турбопропом, що встромився носом у зарості. За тринадцять днів напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах хотів викинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аероплан під час буревію. Перед тим, як закинути згорток у кущі, він усе ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» та спохмурнів.

Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, поміркувавши, спинився.

— Еріко! — покликав він.

— Що, Ерні? — долинуло з-за «Cessn’и».

— Можеш підійти? Я дещо знайшов.

Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Міджетт була одним із сезонних учених, котрі прилітали на станцію «Проґресо» спостерігати за птахами. Не її першу Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, попервах ставлячись до своєї місії напрочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що «великої науки» в «Проґресо» не роблять. Сюди після отримання чималих