Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Епілог 2

Як Вісце колись і думав, у командири секторів набрали різних хлопчаків, а іноді й дівчат.

Втім, якщо говорити зовсім неупереджено, більшість були хлопчиками і дівчатками в порівнянні з ним. Але саме цей, темно-рудий, з нахабною фізіономією і відчуттям присутності чергового божественного лиса… ось він справді був цуценям, не дарма його так називають. Цьому командиру навіть тридцяти ще не виповнилося. І його першому помічнику, що дивиться по-вовчому, насторожено — теж. Ці командир і помічник взагалі були цікавою парочкою. А підійти зі своєю вельми несподіваною пропозицією більше не було до кого. Решта і слухати не стали б. І були б у своєму праві.

Командир Тошіміне Айя. Явна людина бога, з тих, предки якого століттями цьому богу поклонялися і з подяками брали його силу. І яка нелегка занесла його до Другої Верхньої Межі? А тим більше до цього міста?

Вісце тихенько хмикнув і спробував зосередитись, бо в цьому випадку треба бути дуже переконливим. Якщо цьому хлопчику всунули командирський плащ, він багато чого вартий. А раз зумів ще й навести лад у секторі, куди фактично викидали різне людське сміття — командир він хороший і має повне право сидіти тут із самовдоволеною пикою. І своїм віком його не задавиш. Та тут, навіть якщо розповісти біографію і те, як за півроку фактично наново себе збудував, навряд чи справить таке вже сильне враження.

— Я Вісце…

Помічник криво усміхнувся, ставши ще більше схожим на вовка.

Командир теж усміхнувся, але якось приємніше.

— Я вас знаю, — сказав рудий, мабуть, щоб відвідувач не розповідав ту саму біографію і не намагався вразити власною величчю. Командиру не хотілося гаяти час на подібні дурниці. — Ви старійшина з Нижнього міста, який півроку жив у командира Феріне. Вона допомагала вам із вашим мечем, який ви примудрилися поглинути, з чиєюсь там допомогою.

Віце кивнув.

Феріне справді допомогла. Не дарма це стерво дружно рекомендували всі знайомі. Талановита і вперта, як її бабця. У цій родині, схоже, усі жінки такі. І завдяки цій талановитій онучці не менш талановитій бабці Вісце фактично повернув свою силу, а може й самого себе. Тому що меч у нього був древній, сильний і свого роду живий. І коли така давня і сильна істота намагається будь-якими шляхами прорватися у світ, повернути свою цілісність, тому, хто мимоволі став для нього в'язницею, не дуже добре. Його переслідують кошмари. Власна сила проявляє себе абияк. Тіло то починає боліти одразу скрізь, то втрачає чутливість настільки, що неможливо поворухнути рукою, не кажучи вже про «покликати на допомогу». Загалом, удружив божественний лис, далі нікуди.

Зате завдяки командиру Феріне та її помічникам вдалося себе і меч розмежувати. Адже, по суті, цій залізяці все одно де мешкати. Головне продовжувати себе усвідомлювати та відчувати сильною. Жаль тільки, що її так і не вдалося витягти.

Втім, те, що вона здатна наділити силою, міцністю та рештою своїх достоїнств будь-який меч, а при необхідності навіть палицю — теж непогано.

— То що вас привело до мене? — спитав рудий командир, надивившись на задумливого відвідувача.

— Ділова пропозиція, — сказав Вісце. — Вам, по-перше, все ще потрібні тямущі помічники, інструктори, а для деяких і вчителі. А по-друге, вам через рік потрібно буде вигуляти особливо видатних бовдурів… ну, тих, хто довів свідомість і небезнадійність, по чужих світах. Щоб зрозуміли, наскільки сильніше їх робить рідний світ і чого вони насправді варті. Щоб усвідомили, що вдосконалюватись необхідно, тому що випадки бувають різні…

Вісце замовк і посміхнувся, даючи хлопцям час «на подумати».

Тошиміне Айя хмикнув.

Його помічник видав чергову вовчу усмішку і поцікавився:

— Вам потрібно потрапити до якогось певного світу? Але без допомоги виплітаючих ви навіть знайти його не зможете. А вони вам не допомагатимуть, репутація там у вас… ну, як у нашого сектора в місті.

— Приблизно, — не сперечався Вісце.

Даремно він, звичайно, свого часу образив виплітаючих шляхи. Молодий був, дурний. А ці сволоти свою образу пронесли через віки. Там деяких плетівників давно в живих немає, деякі не старші за цих ось командира і помічника, але дивляться всі так, ніби він їм особисто колись у суп плюнув. І, напевно, навіть не знають на що ображаються і за що мстять. Але допомагати не стануть. Принципово. І навіть якщо він чесно розповість, що колись висміяв офіційні костюми виплітаючих, костюми, які вони вже тричі змінили, все одно не допоможуть. Бо гордість у них така, колективна.

— Гаразд, — сказав рудий командир. — Припустимо, я прийму вашу привабливу пропозицію… Ви як, бути п'ятим помічником згодні? Нікого вище заради я вас зрушувати вниз не буду, вони на своїх місцях.

— Згоден, — швидко сказав Вісце.

— Чудово. Допустимо, я погоджуся на цю авантюру. Але точно не раніше, ніж ви мені розповісте, куди вам потрібно і навіщо. Знаєте, дуже не люблю допомагати різним месникам.

Вісце широко посміхнувся і труснув головою.

Лише? Та він навіть заприсягтися в присутності всього командирського складу може, що не буде завдати шкоди тому світові. Не дарма ж стільки часу тягнув його з безодні, в яку він намагався впасти.

— О! — сказав Вісце багатозначно. — Жодної шкоди і ніякої помсти. Зараз я навіть тому божку особливо мстити не хочу. Ну його, разом з його хитрістю та любов'ю вирішувати свої проблеми чужими руками. Нехай бігає. А в тому світі в мене жінка залишилася. А ще там учениця. І купа знайомих. І… зрештою, я маю подивитися на результат своїх зусиль. Повинен! Щоб хоч би собі сказати, що все було недаремно. І це не враховуючи нащадків.

— Так, — сказав Тошиміне Айя, який, здається, зрозумів все абсолютно правильно. — А що за світ?

— Один із тих, що пов'язані з Великим Океаном. У чому й проблема. Якби це було щось інше, а не цей демонів лабіринт, я б і сам спробував пошукати. А в Океані на пошуки можна витратити кілька століть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍