Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він усміхнувся іншим. Вони ховалися там утрьох зі зброєю в руках, але не підходили. Вони ховалися в тіні, та пітьма не була їм другом. Вона належала йому й тільки йому. Кривава Дев’ятка зробив крок уперед, а тоді ще один, неміцно тримаючи в одній руці меч, а в другій — шмат скривавлених кишок і поволі відходячи від трупа забитого плоскоголового. Істоти позадкували перед ним, попискуючи й клацаючи одна до одної, а Кривава Дев’ятка засміявся їм в обличчя.

Може, шанка й переповнені несамовитою люттю, та навіть вони мусили боятися його. Його мусили боятися всі та все. Навіть мертві, що не відчувають болю. Навіть холодний камінь, що не снить. Кривавої Дев’ятки боялося навіть розтоплене залізо. Навіть пітьма.

Він заревів і скочив уперед, відкинувши геть свою пригорщу нутрощів. Вістря його меча дряпнуло одного шанка по грудях і крутнуло ним, тим часом як він заверещав. Ще мить — і клинок врізався йому в плече й розітнув його до грудини.

Останні двоє розвернулися й незграбно побігли каменем, але яка різниця, битися чи тікати? Одному з них у спину влучила чергова стріла, перш ніж він устиг зробити три кроки, і він розтягнувся долілиць. Кривава Дев’ятка вискочив і міцно, як лещата, зімкнув пальці на щиколотці в останнього, потягнувши його до себе, тим часом як його кігті шкрябали по вкритому сажею каменю.

Його кулак був молотом, підлога була ковадлом, а голова шанка — металом, який слід було обробляти. Один удар — і його ніс розпався, посипались його зламані зуби. Два — і він розбив йому вилицю. Три — і його щелепа розлетілася під кістками його пальців. Його кулак був кам’яний, сталевий, адамантовий. Він був важкий, як гора в падінні, і він удар за ударом розбивав товстий череп шанка в безформне місиво.

— Плоско... головий, — процідив Кривава Дев’ятка і засміявся, а тоді підняв сплюндроване тіло й пожбурив геть, так що воно крутнулося в повітрі й гепнуло на розтрощені стелажі.

Він незграбно пішов зиґзаґом по залі, неміцно тримаючи в руці меч Творця, вістря якого, брязкаючи позаду нього, викрешувало з каменю іскри. Він гнівно вдивився в пітьму, що крутилася й ворушилася, та рухалися лише багаття й тіні, що ворушилися довкола них. Зала була порожня.

— Ні! — прогарчав він. — Де ви?

Ноги в нього ослабли й уже ледь-ледь його тримали.

— Де ви, де ви, сучі діти...

Він заточився й упав на одне коліно на гарячому камені, важко вдихаючи повітря. Тут мала бути ще робота. Кривавій Дев’ятці завжди було мало. Та його сила була примхлива і тепер витікала з нього.

Він побачив, що щось ворушиться, і кліпнув. Між пульсуючими багаттями й нестійкими тілами повільно й тихо ковзала якась смужка пітьми. Не шанка. Якийсь інший ворог. Витонченіший і небезпечніший. Попелясто-темна шкіра в тіні, тихі кроки оминають криваві плями, що лишилися від його роботи. Вона тримала у твердих руках лук, наполовину натягнувши тятиву й різко виблискуючи яскравим наконечником стріли. Її жовті очі сяяли, як розтоплений метал, як розжарене золото, і дражнили його.

— Ти безпечний, біляче?

Її голос бомкав і шепотів у нього в черепі, перекриваючи дзвін у ньому.

— Я не хочу тебе вбивати, але вб’ю.

Погрози?

— Суча пизда, — процідив він їй, але губи в нього ворушилися по-дурному незграбно, і вийшла хіба що довга цівка слини.

Він хитнувся вперед, спираючись на меч і силкуючись підвестись, а тим часом у ньому як ніколи сильно палала лють. Вона матиме урок. Кривава Дев’ятка так її провчить, що більше її навчати не доведеться. Він поріже її на шматки та розітре шматки підборами. Якщо він тільки зуміє підвестись...

Він захитався й закліпав, хрипко, мало-помалу вдихаючи й видихаючи. Полум’я потьмяніло і згасло, тіні подовжилися, поглинули його та штовхнули додолу.

Ще одна, ще тільки одна. Завжди ще одна...

Та його час сплив...

...Лоґен закашляв і затремтів, кволий до дрожу. У мороці вималювалися його руки, що стиснулися в кулаки на брудному камені, скривавлені, як у необережного різника. Він здогадувався, що, швидше за все, сталося, і застогнав, а тоді відчув, як йому защипало очі від сліз. Перед ним із гарячої пітьми замаячило пошрамоване лице Ферро. Отже, він принаймні не вбив її.

— Тобі боляче?

Він не міг відповісти. Він не знав. Судячи з відчуттів, у нього міг бути поріз на боці, але крові було так багато, що це важко було визначити. Він спробував підвестись, захитався, наштовхнувшись на ковадло, і мало не засунув руку в розжарену піч. Кліпнув і плюнув, відчуваючи дрож у колінах. У нього перед очима попливли палючі багаття. На попелястій землі повсюди розтягнулися трупи. Він тупо роззирнувся довкола, шукаючи, об що можна витерти руки, та все було заляпане кров’ю. Його занудило, і він пошкандибав кволими ногами між горнів до арки у віддаленій стіні, притиснувши до рота скривавлену руку.

Там він притулився до теплого каменю, окропляючи землю кислою кров’ю та слиною; біль облизував йому бік, лице, роздерті кістки пальців. Але якщо він сподівався на жаль, то обрав не ту супутницю.

— Ходімо, — різко сказала Ферро. — Уперед, біляче, вставай.

Він не міг би сказати, як довго плентався, задихаючись, крізь темряву по п’ятах за Ферро, чуючи в голові відлуння власного дихання. Вони повзли нутрощами землі. Стародавніми залами, наповненими пилом і тінями, з укритими тріщинами кам’яними стінами. Проходили крізь арки у звивисті тунелі, у яких ґрунтові стелі підтримували благенькі балки.

Якось вони прийшли на перехрестя, і Ферро відпихнула його в темряву під стіну, а тоді вони обоє затамували подих: коридором, що перетинав їхній коридор, зашкрябали й зачовгали постаті в лахмітті. Вперед і вперед: коридор, печера, нора. Він міг лиш іти слідом, плентаючись за нею, поки не зрозуміє, що може щомиті беркицьнутися долілиць від простої втоми. Поки не впевниться, що більше ніколи не побачить денного світла...

— Зачекай, — прошепотіла Ферро, приклавши йому до грудей руку, щоб його зупинити, і мало не перекинувши його: такі кволі в нього були ноги.

У коридор втікав лінивий струмок, повільна вода якого плескалася й рябіла в тіні. Ферро стала на коліна біля нього та вдивилася в темний тунель, із якого він витікав.

— Якщо він впадає в річку нижче за течією, то, напевно, тече з-за меж міста.

Лоґен не був аж так у цьому певен.

— А що, як він... тече