Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

кухню зразковою. Чи пам’ятаєш, дорога Геленко, як ти, коли я вже збирався до полку, бажала мені добрих начальників. Твоє бажання здійснилося. Я не маю ані найменших підстав нарікати. Навпаки, всі офіцери — це наші справжні друзі, а до мене ставляться просто по-батьківськи. За першої-ліпшої можливості повідомлю тобі номер нашої польової пошти...»

Той лист був наслідком певних обставин. Між кухарем-окультистом і полковником Шредером, який до цього часу протегував йому, перебіг чорний кіт. Під час прощальної вечері з офіцерами маршбатальйону стався фатальний збіг обставин — полковникові Шредеру знову забракло рулету з телячих нирок, і «батько» полковник відіслав бідолаху кухаря з маршовою ротою на фронт, доручивши офіцерську полкову кухню якомусь нещасному вчителеві зі школи сліпих у Кларові.

Кухар-окультист ще раз перебіг оком написане. Воно йому видалося досить дипломатичним, щоб утриматися бодай трохи далі від передових позицій, бо хоч би що там казали, але життя є життя, а кухня рятує й на фронті.

Правда, ще до війни, коли він був редактором і видавцем часопису про окультну науку, він написав велику статтю про те, що ніхто не повинен боятися смерті, і статтю про перевтілення душ.

Тепер він підійшов до Швейка і Ванєка й почав заглядати до них у карти. Між обома гравцями в цю хвилину зникла різниця у їхніх військових чинах. Вони «мар’яжили» вже не вдвох, а втрьох, разом з Ходоунським.

Ординарець Швейк грубо розпікав фельдфебеля Ванєка:

— Я дивуюся, як ви можете так по-дурному грати. Ви ж бачите, що він грає на ренонсах[356], що в мене немає жодної дзвінки[357], а ви не відповідаєте вісімкою й кидаєте, як найтупіший ідіот, жирового валета, а той бовдур виграє.

— Стільки вереску через одну програну мізерку, — прозвучала чемна відповідь фельдфебеля-рахівника. — Ви самі граєте, як несповна розуму. Я повинен з пальця чи що виссати вам ту дзвінкову вісімку, коли в мене взагалі ні одної бубни, а тільки старша дзвінка і хрести. Ви — бордельний кавалер!

— То ви, хитруне, повинні були грати тотус[358], — усміхнувся Швейк. — Точно так, як одного разу у Вальші в підвальній винарні один такий валуйко мав тотус, але не користався цим, а постійно відкладав найменші карти у прикуп і пасував — пускав кожного на мізерку. А які мав карти! Усіх мастей, найстарші. І так само, як тепер, коли б ви грали тотус, я не мав би ніякої вигоди, так і того вечора ніхто з нас нічого з того не мав. Усе йшло б довкола, а ми платили б і платили б. Я нарешті тоді не витримав та й кажу: «Пане Герольд, будьте такі ласкаві, грайте тотус і не дурійте». Але він на мене як визвірився, кожному, каже, вільна воля грати як сам собі хоче. Ви б, мовляв, краще прикусили язика, бо ж у нього, бачте, університетська освіта. Але це йому дорого коштувало. Шинкар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що так і так, і все було в повному порядку. Передовсім, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій лише через те, що він десь перед шиночком посковзнувся на ожеледі, їхав носом по тротуару, аж поки його не розбив. Ми ж його, боронь Боже, і пальцем не торкнули, хоч він і грав мар’яж по-шахрайськи, ну, а коли ми це виявили, тут уже ніде правди діти, він так давав драла, що аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по-джентльменськи, то це підтвердили і шинкар, і офіціантка, бо він ні на що інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухликом пива і склянкою содової води і корчив з себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на мар’яжі розумівся, як свиня на перці... Ну, то хто тепер здає?

— Зіграймо «прикупного», — запропонував кухар-окультист, — по шустці і по два.

— Та краще розкажіть нам, — запропонував фельдфебель Ванєк, — про перевтілення душ, так, як це ви розповідали дівчині в кантині, коли розбили собі носа.

— Про мандрівку душ я вже чув, — відізвався Швейк. — Мені свого часу теж забандюрилося, пробачте на слові, взятися до тої самоосвіти, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні промислової спілки в Празі. Та оскільки мій вигляд був не презедентабельний і я виблискував голим задом, то так і не допхався до тої самоосвіти — мене туди просто не пустили. «Просимо, — кажуть, — вашу милість забиратися геть, поки цілі», — бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому напіжонився і пішов до музейної бібліотеки[359]. Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у тій книжці, що один індійський цісар, коли стріпнув ногами, перетворився на свиню, а коли цю свиню закололи, він перемістився у мавпу, з мавпи — у борсука, а з борсука нарешті став міністром. Потім у війську я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо кожен, хто мав хоч якусь зірочку на комірі, обзивав вояків або морськими свиньми, або взагалі якимись іншими звірячими назвиськами. Отже, згідно з цим, можна думати, що тисячі років тому ці прості вояки були якимись великими полководцями. Але на війні така мандрівка душ надзвичайно дурна річ. Казна-скільки перемін відбудеться з чоловіком, перш ніж він стане, скажімо, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але й там місця ще не зогріє, бо в батарею, коли вона займе якийсь горбок, знов лупне граната і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тепер душа миттю переселяється у якусь обозну корову, з якої зроблять ґуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе, скажімо, в якогось телефоніста, а з телефоніста...

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, явно ображений, — чому саме я маю служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з всевидячим оком Святої Трійці, це, бува, не ваш родич? — невинно запитав Швейк. — Я страх як люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом на прізвище Штендлер. У