Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

її в морозилку. Ми чуємо Гомесів спів «Let It Snow», коли він прочищає лопатою шлях до будинку.

– Де діти? – запитую Шаріс.

– Ми залишили їх у моєї мами. Це Новий рік; ми подумали, що в бабусі їм буде веселіше. Крім того, знаєш, ми вирішили, що похмілля краще мати без свідків.

Ніколи про це не думала. Так напивалась востаннє ще до зачаття Альби. На кухню вбігає Альба, Шаріс радісно пригортає її до себе.

– Гей, дівчинко! У нас для тебе є різдвяний подарунок!

Альба дивиться на мене.

– Не соромся, розгортай його.

Це невеличкий манікюрний набір, у комплекті з лаком для нігтів. Альба з благоговінням розтуляє рота. Легко підштовхую її ліктем, і вона згадує:

– Спасибі, тітко Шаріс.

– Будь ласка, Альбо.

– Піди, покажи таткові, – кажу їй, і вона біжить у бік вітальні. Виглядаю в коридор і бачу, як Альба збуджено жестикулює біля Генрі, що протягує їй свої пальці, ніби роздумує про хірургічне видалення нігтів.

– Крутий подарунок, – кажу Шаріс.

Вона всміхається.

– То була нав’язлива ідея мого дитинства. Я хотіла бути косметологом, коли виросту.

Сміюся.

– Але ти так і не навчилася, тому стала художницею.

– Я зустріла Гомеса і збагнула, що ніхто ніколи не скине жінконенависницьку буржуазну капіталістичну корпоративну систему управління, роблячи хімічну завивку.

– Але, продаючи витвори мистецтва, ми також не поставимо її на коліна.

– Говори за себе, мала. Ти просто залежна від краси, і все.

– Винна, винна, винна.

Заходимо у їдальню, Шаріс наповнює тарілку.

– То над чим зараз працюєш? – запитую.

– Комп’ютерні віруси як мистецтво.

– О-о-о-о. – «О, ні». – Хіба це законно?

– Та ні. Я просто створюю їх, пишу HTML на полотнах, а тоді в мене буде виставка. Насправді, я не розповсюджую їх у Мережі.

– Але хтось може зробити це.

– Звичайно. – Шаріс лукаво посміхається. – Сподіваюсь, що так воно й буде. Гомес глузує, але деякі з цих маленьких картин можуть спричинити серйозні незручності Всесвітньому банку, Біллу Гейтсу і тим тварюкам, що роблять банкомати.

– Що ж, удачі. Коли ця виставка?

– У травні. Я пришлю тобі листівку.

– Так, коли я отримаю її, то конвертую наші активи у золото і запасуся бутильованою водою.

Шаріс сміється. Приходять Кетрін з Амелією, й ми облишаємо розмови про світову анархію через засоби мистецтва та переходимо до вихваляння наших вечірніх суконь.

20:50

Генрі: Дім заповнений нашими найближчими та найдорожчими, деяких із них після операції я ще не бачив. Лія Джейкобз, галерист Клер, – тактовна та добра, але мені важко витримувати жалість у її погляді. Селія дивує мене, вона підходить прямо до мене й протягує свою руку. Беру її, вона промовляє:

– Прикро бачити тебе в такому стані.

– Маєш чудовий вигляд, – відповідаю, і це справді так. У Селії високо підняте волосся, вбрання на ній яскраво синє.

– Угу, – підтакує Селія своїм казковим тягучим голосом. – Мені більше подобалося, коли ти був поганцем, і я просто ненавиділа твою худу білу личину.

Сміюся.

– Ох, старі добрі часи.

Вона копирсається в сумочці.

– Я знайшла це у речах Інґрід дуже давно. Подумала, що Клер це сподобалося б.

Селія простягає мені світлину. На ній я, ймовірно, десь у 1990-му. У мене довге волосся; я без сорочки, сміюся, стоячи на Оук-Біч-стрит. Чудовий знімок. Не пам’ятаю, коли Інґрід фотографувала мене, але, знов-таки, більша частина часу, проведеного з Інґ, уже стерлася з моєї пам’яті.

– Так, я впевнений, що їй сподобається. Memento mori[67]. – Повертаю їй фотографію.

Селія в’їдливо дивиться на мене.

– Ти не мертвий, Генрі Детембл.

– Я не надто далекий від нього, Селіє.

Селія сміється.

– Якщо потрапиш у пекло раніше за мене, притримай мені місце поруч з Інґрід.

Вона різко обертається і йде шукати Клер.

21:45

Клер: Діти набігалися, поглинули безліч святкової їжі, і тепер сонні, проте вередливі. Проходжу коридором повз Коліна Кендріка й питаю, чи хоче він подрімати; він дуже серйозно відповідає мені, що хотів би залишитися з дорослими. Зворушена ввічливістю та красою цього чотирнадцятирічного юнака, його сором’язливістю зі мною, хоча він знає мене все своє життя. Альба та Надя Кендрік не такі стримані.

– Мамо-о-о, – ниє Альба, – ти казала, що ми підемо спати пізніше!

– Звичайно, та хіба ви не хочете трохи подрімати? Я розбуджу вас ще до опівночі.

– Ні-і-і.

Кендрік слухає цю розмову, я знизую плечима, і він сміється.

– Невгамовний дует. Добре, дівчатка, чому би вам трохи спокійно не погратися в кімнаті Альби?

Вони йдуть, бурмочучи. Втім, ми знаємо, що вже за кілька хвилин вони із задоволенням гратимуться.

– Клер, радий тебе бачити, – каже Кендрік, коли підходить Алісія.

– Гей, Клер. Зверни увагу на тата.

Стежу за поглядом Алісії й усвідомлюю, що наш батько фліртує з Ізабель.

– Хто це?

– О, Боже, – сміюся. – Це Ізабель Берк.

Окреслюю Алісії збіса сексуальні нахили Ізабель. Ми так регочемо, що нам забивається дихання.

– Ідеально, ідеально. Ой. Мовчи, – зрештою промовляє Алісія.

До нас підходить Річард, наш істеричний сміх привернув його увагу.

– Що смішного, bella donnas?

Ми качаємо головами, усе ще сміючись.

– Вони глузують з парувальних ритуалів владної особи свого батька, – відказує Кендрік.

Збентежений, Річард киває і розпитує Алісію про графік її весняних концертів. Вони прямують у бік кухні, обговорюючи Бухарест і Бартока. Кендрік усе ще стоїть поруч зі мною, вичікуючи момент, щоб сказати те, про що я не хочу чути. Шукаю привід, щоби піти, а він кладе руку на моє плече.

– Клер, зажди.

Чекаю.

– Мені шкода… – каже він.

– Все гаразд, Девіде.

Якусь мить дивимося одне на одного. Кендрік хитає головою, намацує цигарки.

– Якщо колись захочеш прийти в лабораторію, я би тобі показав, що роблю для Альби…

Оглядаю вечірку, шукаючи Генрі.

У вітальні Гомес показує Шерон, як танцювати румбу. Здається, усі добре проводять час, але Генрі ніде не видно. Я не бачила його принаймні хвилин сорок п’ять і відчуваю потужне бажання знайти його, щоби переконатися, що з ним усе гаразд, переконатися, що він тут.

– Перепрошую, – кажу Кендріку, який, схоже, хоче продовжувати розмову. – Іншим разом. Коли буде тихіше.

Він киває. З’являється Ненсі Кендрік з Коліном, тому це питання стало неможливо обговорювати в будь-якому разі. Вони починають енергійно дискутувати про хокей на льоду, і я тікаю.

21:48

Генрі: У будинку стало дуже тепло; мені потрібно охолонути, тому сиджу на закритому передньому ґанку. Чую розмову людей у вітальні.

Надворі падає лапатий сніг, швидко покриваючи всі автомобілі та кущі, пом’якшуючи їхні різкі лінії та приглушуючи рух транспорту. Прекрасна ніч. Відчиняю двері між ґанком і вітальнею.

– Гей, Гомесе.

Він підбігає