Читати книгу - "Метелик"

з тими, хто хворів на божевілля. Помалу в мене вимальовується досить виразна картина цієї недуги.

Перше. Всі божевільні відчувають гострий біль у потилиці.

Друге. В них часто гуде у вухах.

Третє. Вони дуже нервові, тому не можуть довго влежати на одному боці, часто здригаються, через це прокидаючись, і їхнє вкрай змучене тіло аж підстрибує, завдаючи хворому нестерпних страждань.

Отже, мені треба виявити — хоч і не надто відверто — ці симптоми. Моє божевілля має бути настільки небезпечним, щоб лікареві довелося відіслати мене до притулку. Одначе воно не повинно стати причиною поганого поводження зі мною з боку наглядачів (гамівна сорочка, побої, позбавлення їжі, уколи бромистих речовин, холодне або гаряче купання тощо). Якщо я зіграю свою комедію добре, то ошукаю лікаря.

На мою користь діє один фактор: навіщо мені симулювати? Якщо лікар не знайде логічної відповіді на це запитання, то цілком імовірно, що я виграю партію. Нічого іншого мені не залишається. Вони відмовилися відіслати мене на Дьябль. Я не можу більше жити в таборі після вбивства мого друга Матьє. Геть вагання. Отже, вирішено. У понеділок піду на прийом до лікаря… Ні, я не повинен помітити своє захворювання сам. Буде краще, коли це помітить хтось інший. Треба викинути в корпусі два-три коники. Тоді старший у корпусі розповість про це наглядачеві, а той сам запише мене на прийом до лікаря.

Вже три дні я не сплю, не вмиваюсь і не голюся. Вчора я спитав у свого сусіди, чому він забрав у мене на полиці фотокартку, якої насправді ніколи не існувало. Чоловік заприсягнувся всіма святими, що не торкався моїх речей. Він так розхвилювався, що перебравсь на інше місце. Часто суп, який нам приносять у корпус, до роздачі якийсь час стоїть у шаплику. Цього разу я підійшов до шаплика й привселюдно помочився в нього. Спершу всі повклякали, але моє обличчя, певне, мало такий вираз, що ніхто не зважився промовити й слова. Тільки Гранде, мій товариш, спитав мене:

— Метелику, навіщо ти це зробив?

— Бо вони забули його посолити.

Не звертаючи ні на кого уваги, я взяв свій казанок і подав його старшому в корпусі, щоб той насипав мені супу.

У повній тиші всі дивились, як я їв суп.

Цих двох випадків було досить, щоб сьогодні вранці я Спинився перед лікарем, хоч і не за власним бажанням.

— Як вам ведеться, шановний? — питаю я лікаря. Той здивовано зводить на мене очі. Я втуплююся в нього зумисне наївним поглядом.

— Непогано, — відповідає лікар. — Ну, а ти ж як — занедужав?

— Ні.

— Тоді чого ж ти прийшов на прийом?

— Та так, почув, нібито ви захворіли. Але мені приємно побачити, що це неправда. До побачення!

— Зачекай трохи, Метелику. Сідай он. туди, навпроти мене. Подивись сюди. — І він починає обстежувати мої очі за допомогою лампи, яка дає дуже тонкий промінь світла.

— Ну що, лікарю, не побачив того, що сподівався побачити? У тебе надто слабенька лампа. Та, гадаю, ти й сам це зрозумів, правда ж? Скажи, ти їх побачив?

— Кого? — питає лікар.

— Не прикидайся дурником. Ти лікар чи ветеринар? Тобі соромно признатися, що не встиг їх побачити, бо вони сховались. Або ж не хочеш мені цього сказати. Чи взагалі маєш мене за справжнього йолопа.

Очі в мене блищать ві д утоми. Неголене й невмите обличчя свідчить на мою користь. Приголомшені наглядачі слухають нашу з лікарем розмову, але я не виявляю ніякої ворожості, і вони не втручаються. Потім лікар спокійно, щоб не дратувати мене, підводиться й кладе мені на плече руку. Я сиджу.

— Так, я не хотів тобі казати, Метелику, але я встиг їх побачити.

— Ти брешеш, лікарю, як холоднокровний колоніст! Бо нічогісінько ти не побачив! Я здогадуюсь, ти шукаєш оті три чорні цятки, що на моєму лівому оці. Я бачу їх лише тоді, як дивлюся в порожнечу або як читаю. Та коли я зазирну в дзеркало, то бачу тільки око, а не ті цятки. Вони ховаються одразу, щойно я візьму дзеркальце, щоб подивитися на них.

— Госпіталізуйте його, — каже лікар. — До табору не пускайте, негайно до лікарні! Метелику, ти казав, що не хворий? Може, це й так, але мені здається, ти перевтомився, тож я покладу тебе на кілька днів до лікарні. Відпочинеш. Ти згоден?

— Мені байдуже. Лікарня чи табір — однаково на островах.

Перший крок зроблено. Через півгодини я опиняюся в яскраво освітленій лікарняній камері з міцним ліжком, застеленим білим простирадлом. На дверях табличка: «Під наглядом». Помалу я стаю божевільним. Ця гра небезпечна: я так відпрацював перед шматком дзеркала, яке переховую, тик, у якому посмикується в мене рот і зуби мої кусають нижню губу, що часто роблю це мимоволі. Тож, Метелику, тобі не слід захоплюватися цією грою. Ти можеш справді втратити душевну рівновагу, це небезпечно, ти можеш навіки набути собі цю ваду. Але я мушу йти далі у своїй грі, якщо хочу досягти мети — потрапити до притулку для божевільних, домогтися, щоб мене визнали недієздатним, а потім здійснити втечу. Втечу! Це чарівне слово підхоплює мене на свої крила, і я вже бачу себе разом зі своїм товаришем, санітаром-італійцем, на двох бочках, що пливуть до Великої Землі…

Лікар навідується до мене щодня. Він довго обстежує мене, ми й далі розмовляємо ввічливо. Він, сердешний, і досі не певний у моїй недузі. Тож треба сказати йому, що я відчуваю біль у потилиці, — це перший симптом захворювання.

— В тебе все гаразд, Метелику? Добре виспався?

— Так, лікарю, в мене майже все гаразд. Дякую за журнал «Матч», який ви дали мені почитати. Щоправда, я не зовсім висипляюся. За моєю камерою працює помпа — щось поливає; вона цілу ніч чахкає, і те чахкання віддається в моїй потилиці: чах-чах, чах-чах! Цілісіньку ніч! Це просто нестерпно. Я буду вдячний вам, якщо ви переведете мене до іншої камери.

Лікар обертається до санітара-наглядача й шепоче:

— Там є помпа?

Наглядач заперечливо хитає головою.

— Наглядачу, переведіть його до іншої камери. Куди тобі хотілося б перейти?

— Якнайдалі від тієї проклятущої помпи, в кінець коридора. Дякую, лікарю.

Двері зачиняються, я знов опиняюсь у камері. В мене викликає тривогу ледве чутне шарудіння: за мною стежать крізь вічко. Це, певне, лікар, бо я не чув— його кроків, коли він ішов від мене. Тож я сварюся кулаком у бік стіни, за якою стоїть вигадана помпа, і не дуже голосно кричу;

— Та затихни ж,