Читати книгу - "Декамерон"

мені того сокола, щоб я могла сказати, що завдяки твоєму дарунку син мій залишився живий, щоб я була вдячна тобі поки віку мого.

Як почув Федеріго, чого бажала його дама, як побачив, що не може вволити її волі, бо вже зарізав свого сокола, щоб її пригостити, то так гірко заплакав, що довго не спромігся сказати їй щось на відповідь. Монна Джованна подумала спершу, що тим він плаче, що шкода йому розставатися з укоханим своїм соколом, і хотіла вже була одмовитись од свого прохання, та стрималась, очікуючи словесної відповіді од Федеріга.

― Мадонно, ― промовив він нарешті, вгамувавши сльози, ― відколи з ласки Божої прихилився я до вас щирим серцем, доля не раз ставилась до мене вороже, і часто я нарікав на її несправедливість, та все те було ніщо, як рівняти до тої кривди, що вона мені отсе тепер учинила. Як же мені примиритися з моєю недолею, коли подумаю, що ви одвідали убогий дім мій, згордувавши колись багатим, що ви просите од мене незначного подарунка, а я, з фортуниної неласки, не можу вам його вділити. А чим не можу, зараз дізнаєтесь. Коли почув я, що ви завволили прийти до мене пообідати, то я, зваживши на вельможний рід ваш і високі прикмети, подумав, що повинен пришанувати вас якоюсь виборною потравою, не такою, якою вітають звичайних гостей; тут згадав я про сокола, що ви його тепер просите, про його цінноту і вирішив, що він буде для вас гідним почастунком, отож і подав вам із нього печені. Тепер же, дізнавшися, що ви воліли живого сокола, побачив я, що не так, як слід, ним розпорядився; свідомість того, що я не можу вам услужити, не дасть мені, мабуть, уже ніколи покою.

По сій мові показав їй на довід пір'я, лапки і дзюб од сокола.

Почувши все те й побачивши, дама спершу почала ганити лицаря словами за те, що він перевів такого чудового сокола, аби пригостити жінку, а потім стала вихваляти в думках його надзвичайну великодушність, що і в убозтві не змаліла. Та, не маючи вже ніякої на того сокола надії і побоюючись непомалу за здоров'я своєї дитини, вона сумно попрощалася з господарем і повернулась до хлопця. Синок її, чи то з горя, що не дістав сокола, чи то вже з хвороби невлічимої, помер-таки через кілька днів на превелику тугу матері. Довго плакала вона й сумувала, аж тут брати почали її принукувати, щоб ізнов заміж виходила, бо молода ще була й багата. Монна Джованна воліла жити вдовою, та, бачивши, як напосідають на неї брати і згадавши про благородство й щедрість Федеріга, який пришанував її своїм останнім соколом, сказала своїм братам:

― Радніша б я була й довіку вдовувати, якби вам те було до мислі, та коли вже ви притьмом хочете, щоб я вийшла заміж, то вийду не за кого, як за Федеріга дельї Альберігі.

― От дурна! ― глузували з неї брати. ― Що се ти говориш? Нащо тобі виходити заміж за такого, що нічого не має?

― Братики мої любі, ― одповіла їм монна Джованна, ― добре знаю, що правду ви кажете, та волію мужа без маєтку, аніж маєток без мужа.

Брати, побачивши її несхитну рішучість і знаючи, що Федеріго, незважаючи на свою бідність, лицар правий і доблесний, вчинили сестрину волю й оддали йому монну Джованну разом з усім її добром. Ставши мужем коханої дами і властителем багатих маєтностей, мессер Федеріго жив до самої смерті щасливим чоловіком і добрим господарем.

Оповідка десята 

П'єтро ді Вінчало йде вечеряти до товариша; його дружина запрошує до себе хлопця; коли чоловік вертається, жінка ховає коханця під кучу. П'єтро оповідає, що Ерколано, до якого він ходив, знайшов у своїм домі молодика, що сховала жінка; П'єтрова дружина ганить перелюбницю, та тут осел наступає тому хлопцеві на пальці і він кричить; П'єтро розкриває таким чином жінчину зраду, але через своє плюгавство мириться з нею

Коли королева скінчила свою повість, усе товариство оддало дяку Богові, що так справедливо винагородив Федеріга; тоді Діоней, котрий не чекав своїм звичаєм наказу, почав такими словами:

― Я не знаю, чи то вже такий вивих у людей постав од звичаїв зіпсутих, чи зроду у них така вдача гріховна, що більше всі радіють злим учинкам, аніж добрим, особливо як ті вчинки когось іншого, а не їх стосуються. А тим, що я взяв на себе обов'язок (і не збираюся його зрікатись) розважати вас, смішити й веселити, то думаю розповісти вам, люб'язні дами, одну історію, хоч у ній буде дещо, сказати б, сороміцьке; та її варто все-таки розказати, бо вона, напевне, припаде вам до смаку; а ви, її слухаючи, так робіть, як ото в садку тендітною ручкою гожу троянду зриваєте, що квітку берете, а колючки лишаєте: так і тут ― не зважайте на мерзотника, нехай він гибіє у своїх пороках, смійтеся весело з вибриків його жінки і, де треба, спочувайте чужому лихові.

Так от, жив не так давно в Перуджії один багатий чоловік на ймення П'єтро ді Вінчоло{203}, котрий, хоч йому того зовсім не хотілося, взяв собі жінку більше про людське око, щоб заличкувати перед горожанами один свій протиприродний нахил. Як на те, жінка припала йому не цілком така, яка б йому годилася, ― була тужава, рудоволоса та жагуча: їй би двох чоловіків мати, а не одного, а тут і той один не про неї, а чортзна про що думає.

Коли вона те помітила, то дуже почала сердитись; сказано, сама гарна й молода, при силі і при тілі, а чоловікові до неї байдуже. Стала вона з ним щодня сваритися та гризтися ― яка вже там може бути злагода! А тоді бачить, що тим його паскудству не зарадить, а лише своєму здоров'ю завадить, та й почала собі так думати-гадати: «Сей мерзотник мною гребує, бо звик по сухому шурхати ― ну гаразд, пошукаю ж я собі такого човника, що вологи не боїться. Я взяла його за мужа і принесла йому чимале придане, знаючи, що він мужчина, і гадаючи, що йому того хочеться, чого мужчинам годиться хотіти. Якби я знала, що він такий, то зроду була б не пішла за нього заміж. А він же знав, що я женщина, то чого ж він брав мене, коли жінота йому осоружна! Доки мені сю