Читати книгу - "Московство"

не взяли упослідження жінки, не взяли не християнського ставлення до невільників і т. п. Але за образу честі «Руська Правда» карала тяжче, ніж за фізичне ушкодження. Московський професор права В. Владімірський-Буданов у книжці «Обзор русского права» свідчить, що в московському законодавстві і правосвідомості немає найменшого сліду впливів «Руської Правди».

За доби Литовсько-Руської держави наші правники доповнили в XVI ст. «Руську Правду» і це доповнене видання назвали «Литовським Статутом». Пригадаймо, що державною мовою була тодішня українська. Литовсько-Руська держава була вже конституційною монархією зі своїм парламентом — Сеймом, що зібрався вперше 1401 року. Разом з «Литовським Статутом» наші правники кодифікували 1499 року українське звичаєве право міського самоуправління. Тоді в Західній Європі міста також мали самоуправління за т. зв. Магдебурзьким правом. Наші правники знали його, але, як і за Ярослава, не брали з Магдебургзького права нічого, що не узгоджувалося з українським. Отже, і збірка законів про самоуправління міст є власним твором українського народу. А німецькі історики (за ними і наші) чомусь назвали цю нашу збірку також Магдебурзьким правом. «Литовський Статут» і «Магдебурзьке право» були демократичні, самоуправління було справжнім. А це заперечувало московське централізоване, деспотичне безправ’я. Та скасувати їх Московщина не мала сили довго після Переяславської поразки 1654 року, лише поступово, в міру зміцнення своєї влади в Україні, щораз більше їх порушувала. Магдебурзьке право скасувала 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.

Українська літературна мова зародилася ще в першому тисячолітті до РХ. Найстаршу писану звістку про неї маємо в «Житії св. Костянтина», де оповідається, що св. Костянтин (св. Кирило) знайшов 860 року в Корсуні (Херсонесі) св. Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами», і людину, що читала йому їх. Св. Кирило народився і виріс у грецькому місті Солунь, де половина населення були слов’яни, отже, знав обидві мови. Отже, та мова розвивалася століттями перед 860 роком. Тому-то й змогли українці писати наукові твори в ХІ ст. — митрополити Іларіон (1051), Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турівський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Теодосій Печерський (1035–1074), невідомий на ім’я автор «Слова о полку Ігоревім» (1187), літописи ХІ і пізніших сторіч, М. Смотрицький (1587), Х. Філарет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), автор українського словника Л. Зизаній (1596), автор другого українського словника П. Беринда (1627), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1596–1647), С. Косів (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), А. Радивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та інші[708]. Кожний з них мав найвищу європейську освіту, знав тодішні міжнародні наукові мови: латинську та старогрецьку. Вони переклали багато творів європейських філософів, науковців, письменників. В XVII ст., крім філософських та богословських творів, українці написали багато поетичних, театральних: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербаківський та інші. Історичні праці писали Р. Ракушка, Г. Граб’янка, С. Величко, І. Гізель, П. Кохановський та інші.

Все XVII ст. тривала в Україні збройна боротьба з зажерливими сусідами. Навіть і за таких несприятливих обставин Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати книжки 1478 року, українці — 1491, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664 року. Перша друкована книжка в Україні «Апостол» вийшла 1574 року. «Біблію» та «Псалтир» надруковано в Острозі 1581 року. Львівська друкарня видала 1591–1722 роками понад 160 тисяч примірників книжок. Київська Печерська друкарня видала в другій половині XVII ст. понад 100 книжок. Чимало з них на 500 і тисячу сторінок. Е. Славинецький переклав 1658 року з латинської «Врачевську Анатомію» Андрія Везалія. С. Русин написав 1534 року велику (870 стор.) книжку про лікарські рослини.

Москвини почали друкувати книжки на 160 років пізніше за українців, а першим московським друкарем був датчанин В. Гатон, а другим — українець І. Федорович. В. Гатона москвини втопили, а І. Федорович втік в Україну. Українці допомогли йому закласти нову друкарню, і він видав кілька українських книжок. Гатонову та Федоровичеву друкарні москвини спалили, і в Московщині не було жодної друкарні ще 100 років. В Україні було: чотири у Львові, три в Києві, по одній в Стрятині, Крилосі, Угорцях, Уніві, Перемишлі, Острозі, Дермані, Почаєві, Рахоманові, Четвертні, Луцьку, Чорні, Кременці, Житомирі, Бердичеві, Чернігові[709]. В XVII ст. кожний освічений українець знав латинську та одну (часом і більше) європейську мову. Датський посол Ю. Юст, що був в Україні 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської Лаври мали високу освіту та культурну, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною. Ю. Юст не вірив своїм очам, бачучи письменних селянок[710]. А тоді в Західній Європі навіть аристократки були малописьменні, у Московщині — царі неписьменні, навіть князі — цілковито неписьменні. Українці читали європейську літературу від Аристотеля і до найновішого тоді (XVII–XVIII ст.) Вольтера. Київська Академія мала величезну книгозбірню. Всі середні школи (вони були тоді при монастирях) теж мали книгозбірні. Навіть приватні книгозбірні були великі, як от: у Т. Прокоповича — 3 тисячі книжок, у Т. Лопатинського — 1400, С. Яворського — 600, Д. Туптала — 300, Я. Маркевича — 300, а коштували книги тоді стократно більше. У всій Московщині не було тоді (XVIII ст.) стільки книжок, скільки їх мали ці кілька українців.

Від Скіфської доби аж до XVIII ст. український селянин орав своє поле зі зброєю при боці. Отже, понад 2 тисячі років український селянин не був пригнобленим гречкосієм, духовним рабом, а вільним рільником-вояком водночас. Через таке не пройшов жодний інший європейський народ, хіба що перші європейські поселенці в колись дикій Америці. І навіть пізніше кріпацтво не зробило українського селянина духовним рабом. Кожний кріпак знав, а найголовніше відчував, що він може, має силу сам скинути кайдани неволі, втікши у вільний, безмежний, український степ, що рятував українця від духовного рабства. Степ виховував і зміцнював в українця почуття власної гідності та прагнення до незалежності, до волі. Почуття власної гідності — основа духовного аристократизму. Чужинці, які побували в Україні, дивувалися з аристократизму українських селян[711]. І по століттях кріпацтва український селянин назагал лишився духовним і культурним аристократом. Теперішнє пригноблення, покірність нашого селянина — це лише поверховий, неглибокий вплив тимчасового (лише 200 років кріпацтва у 5-тисячолітній історії). А таке не є спадковим і мине у вільній Україні. Герої під Крутами, під Базаром, у чотирикутнику смерті, в українському війську 1917–1922