Читати книгу - "Місто кісток"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона поїхали в Аліканте каретою, а я біг за ними на чотирьох зі своєю зграєю. У Великому залі Ангела було людно – там зібрався Конклав у повному складі і багато всякої нечисті. Коли для підписання були презентовані Угоди, Валентин та члени Кола підвелися і, відкинувши плащі, витягли зброю. Як тільки в залі почався хаос, Джоселін підбігла до дверей і відчинила їх навстіж.
Моя зграя була біля самих дверей. Ми увірвалися в зал, порушивши криком тишу ночі, за нами вбігли лицарі фей зі скляною зброєю, обмотаною терном. Слідом за ними – Діти Ночі з оголеними іклами та чаклуни, озброєні полум’ям і залізом. У той час як у паніці з залу втікала маса делегатів, ми кинулися на членів Кола.
Ще ніколи Зал Ангела не бачив стільки крові. Ми намагалися не ранити тих Мисливців за тінями, котрі не були членами Кола, Джоселін усіх їх позначила закляттям чаклунів. Та багато померли, і боюсь, що смерть деяких на нашій совісті. Звісно, після такого нас звинувачували багато в чому. Членів Кола було значно більше, ніж ми собі уявляли, і вони люто билися з нечистю. Я пробився до Валентина. Я думав лише про нього, про те, що я міг би його убити, мав би за честь його вбити.
Нарешті я знайшов його біля великої статуї ангела, де він убив одного з лицарів фей своїм закривавленим кинджалом. Побачивши мене, він запекло посміхнувся.
– Перевертень, який б’ється мечем і кинджалом, – це так само неприродно, як і собака, що їсть ножем і виделкою.
– Тобі знайомий цей меч і цей кинджал. І ти знаєш, хто я. Якщо тобі треба до мене звернутися, використовуй моє ім’я.
– Мені не відомі імена напівлюдей, – відповів Валентин. – Колись у мене був друг, людина честі, який краще помер би, аніж допустив забруднення власної крові. Тепер переді мною стоїть безіменний монстр із його обличчям. Я мав би вбити тебе тоді, коли була нагода, – закричав він і, здійнявши меча, напав на мене.
Я відбив удар, ми билися на помості, навколо нас кипіла битва і один за одним падали члени Кола. Я бачив, як Лайтвуди кинули зброю і втекли. Годжа вже давно не було, він утік із самого початку. І тоді я побачив налякану Джоселін, яка побігла до мене і закричала: «Валентине, зупинися! Це Люк, твій друг, майже брат».
Валентин злісно схопив її, приставив до горла кинджал і притягнув до себе. Я кинув меча. Я б не ризикнув її життям. Він прочитав це в моїх очах.
– Ти завжди її хотів, – зашипів він. – Ви удвох замислили зраду. Ви будете шкодувати про це все своє життя.
Після цих слів він зірвав з Джоселін срібний медальйон і жбурнув ним у мене. Срібло обпекло мене, наче розпечене залізо. Я закричав і впав, а він одразу зник серед натовпу, тягнучи Джоселін за собою.
Зранений та обпалений, я намагався їх наздогнати, але Валентин швидко пробився між тими, що ще билися, і загиблими.
Похитуючись, я вийшов надвір. Світив місяць, Великий зал Ангела горів, освітлюючи небо вогнем. Я бачив зелені моріжки, які простяглися аж до темної річки, і дорогу вздовж берега, якою втікали в ніч люди. Нарешті я знайшов Джоселін на березі річки. Валентин утік, а вона, доведена до розпачу переживанням за Джонатана, прагнула чимшвидше дістатися дому. Ми знайшли коня, і вона помчала додому. Перетворившись на вовка, я біг слідом.
Вовки прудкі, та невтомлений кінь – швидший. Я сильно відстав, і вона добралася до маєтку швидше.
Наближаючись до будинку, я вже знав, що сталося щось жахливе. Тут також у повітрі стояв запах диму, але над ним повис густий і солодкуватий сморід демонічних чарів. Я перетворився на людину і покульгав довгою алеєю, яка біліла у місячному світлі, наче срібна річка… до руїн. Маєток перетворився на попіл, який нічний вітер шар за шаром розносив по газону. Лише місцями було видно фундамент дому, схожий тепер на обвуглені кістки: тут – вікно, там – залишки труби. Та все, що було в будинку: цегляні стіни, безцінні книги і старовинні гобелени, які передавалися з покоління в покоління у цій сім’ї Мисливців за тінями, – усе перетворилося на порох, розвіяний під Місяцем.
Валентин знищив будинок демонським вогнем. Лише ним. Жоден вогонь не палає так сильно, спалюючи все дотла.
Я пробирався тліючими руїнами. Біля обвугленого порогу над обгорілими кістками стояла на колінах Джоселін. Кістки явно були людськими, місцями валялися рештки тканини і шматки коштовностей, які не змогли згоріти. Червоні та золоті нитки прилипли до кісток мами Джоселін, а рештки розплавленого кинджала навіки застигли на кістках батькової руки. Серед інших кісток виблискував срібний амулет Валентина зі знаком Кола, він усе ще горів у нього на лиці…і серед останків, розкиданих, наче вони були надто крихкі, щоб триматися вкупі, були дитячі кістки.
«Ви пошкодуєте про те, що зробили», – сказав Валентин. Вклякнувши біля Джоселін на розплавленому камінні, я розумів, що він був правий. Я шкодував про це, і шкодую досі.
Ми вернулися назад у місто, проїхали повз вогні, які ще горіли, і людей, які кричали, і виїхали в темноту, яка панувала за містом. Джоселін заговорила аж через тиждень. Я забрав її з Ідрису. Ми полетіли в Париж. Грошей у нас не було, але вона відмовилася просити допомоги в місцевому Інституті. Вона зав’язала з Мисливцями за тінями і зі Світом Тіней, як сказала мені.
Я сидів у маленькій, дешевій готельній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто кісток», після закриття браузера.