Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

– Отже, у мене відірваний палець на лівій руці, – перебив його Петр, у голові в якого промайнула тривожна думка. – Який саме?

Перев’язана рука здавалася йому згустком болю, так що він не зміг би з певністю сказати, що на ній іще залишилося, а чого вже немає.

– Ось цей, – сказав лікар, показавши на другий палець зліва, – підмізинний.

– Весь чи тільки шматок?

– На жаль, весь, – зітхнув лікар. – Аж до самого кореня.

Петр зіскочив з ліжка.

– Де цей палець? Куди подівся цей палець?

– Лежіть, ви ще слабі, як муха, – сказав лікар і поклав його назад у ліжко. – 3 цим пальцем, навіть якби він і знайшовся, уже нічого не можна вдіяти, ніяка сила на світі вам його вже не приживить.

– Чому, ваша високосте, для вас такий важливий цей єдиний палець, та ще й на лівій руці? – запитав Барберіні, здивований Петровим відчаєм.

– Для мене важливий не палець! – закричав Петр. – Для мене важливий перстень, який був на тому пальці!

– Тут, на жаль, я нічим не можу зарадити, – стримано сказав лікар. – Це був коштовний перстень?

– Це була пам’ять про мого батька, – схвильовано мимрив Петр. – Алессандро, благаю вас, заради Бога, переверніть тут усе догори ногами і знайдіть мені цей перстень. У ньому чарівна сила, якою володію тільки я, а без неї ми всі загинемо, усі до одного! Це була звичайна каблучка, нічого особливого, з зображенням змії. П’ятсот цехінів винагороди одержить той, хто знайде цей перстень!

– Спробую, – сказав Барберіні і вийшов, дуже сумніваючись у здоровому розумі його високості.

Не зважаючи на лікареві протести, Петр увесь час уставав з ліжка, зі стогоном снував по кімнаті, проклинав і молився мовою, незнайомою лікареві, бо в своєму горі перейшов на рідну чеську, і зітхав, і скреготав зубами, палений гарячкою; на бандажі, яким була обвита його голова, проступила пляма свіжої крові.

Лікар розсердився:

– Так я ні за що не ручаюсь! Відколи живу, не бачив такого навіженого, упертого і нетямущого пацієнта! Я сиджу над ним два дні і дві ночі й доглядаю його, наче маленьку дитину, але все це собаці під хвіст – він хоче тільки свій перстеник! Пам’ять про таточка! Зараз же лягайте або я все покину й піду геть.

Але пацієнт не послухався, і справа ще погіршала, коли в халаті, якого йому позичив господар, прийшов капітан д’Обере, котрий досі спав у сусідній кімнаті, де він оклигував після поранення; довідавшись, що сталося, він почав бідкатись разом з Петром.

– Це означає, що ми foutus, complиtement foutus,[147] що ми збанкрутували й сидимо голою сідницею на розпеченій плиті! – кричав він. – Цим хлопцям я виплатив уже понад шістсот цехінів, а якщо порахувати, скільки ми витратили дорогою з Рима, то стане ясно, що ми сидимо на мілкому!

– Я це й сам бачу, – сказав Петр. – Ви краще порадьте, що нам тепер робити.

– Молитися, – відповів капітан д’Обере. – Нам не залишається нічого іншого, тільки молитися. Але я дуже сумніваюся, що Бог зарадить таким chenapans, [148] як ми, таким покручам без даху над головою, без домівки, без батьківщини, без грошей, з підірваним здоров’ям, обдертим, на кривому коні, без служби, з багатим і сильним ворогом, який підсилає до нас убивць; на цьому проклятому світі нам залишається тільки дві можливості!

– Які саме? – запитав Петр.

– Темниця або шибениця, – відповів капітан. – Як не крути, а іншого виходу я не бачу.

Лікар слухав їх з неприховуваною цікавістю й нарешті зітхнув:

– А я гадав, що синьйори – люди впливові й заможні.

Обидва друзі замість відповіді вибухнули гучним сміхом, сповненим відчаю. Кривава пляма на Петровій пов’язці дедалі розросталася.

Лікар, тяжко ображений і скривджений, почав збирати своє причандалля, розікладене на столі: тазок для спускання крові, пінцети, бандаж, ланцети, щипці й щипчики, слоїки й пляшечки з різними мазями та оліями, екстрактами та есенціями, порошки й пігулки, – і складав усе це в саквояж.

– З вас – двадцять скудо за послуги, – сказав він холодно.

Петр і капітан знову зайшлися диявольським реготом.

– Двадцять скудо… Скільки ж то цехінів? – запитав Петр. – Бо скудо в нас немає, зате цехінів скільки хочете.

Капітан, усе ще здригаючись від сміху, що нагадував стогін, потягся рукою до сплющеного капшука, який іще кілька днів тому, коли вони виїздили з Рима, аж розпирало від двадцятьох сотень цехінів, і виловив у ньому жменьку золотих монет. Лікар узяв їх без жодного слова вдячності й відразу щез. Невдовзі до них прибіг розлютований господар заїзду; він був розтривожений звісткою про поведінку обох постояльців, про яку йому розповів лікар, і наполегливо зажадав оплатити рахунок, який, мовляв, переріс усі допустимі межі, оскільки вояки обох начальників, розміщені в стодолі й на горищі, жеруть і жлуктять вино так, наче вони три місяці голодували. Він вимагав сто вісімдесят цехінів, бо справедливо сподівався, що синьйори почнуть з ним торгуватися; і ті й справді так і вчинили, і поки вони торгувалися між собою, а господар заїзду ставав дедалі лихішим і безцеремоннішим і навіть почав погрожувати, що пошле по стражників і накаже всю цю їхню нікчемну, злочинну банду, а головне – цих шахраюватих синьйорів узяти під варту, до кімнати вбіг Барберіні, веселий і усміхнений, у супроводі привабливого чепурного юнака років шістнадцяти, одного із сміливців, завербованих