Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

зникла? — наступав Даві. — Говоріть, ви ж бачилися з нею?

— Я прийшов оберегти її від лиха, — знизав плечима Камінскі.

— Що ти верзеш! — лютував Даві. Він не помилився, випадково помітивши з вікна у машині детектива й пасажира. Десь таки він уже бачив того молодого чоловіка, що сів за кермо форда. І отой жадібний погляд… Невже то Харріс? О, Аллах, то він!

Неподалік брязнули двері, що вели до непримітної хвіртки.

Даві щосили відштовхнув Елтона і кинувся туди. Однак Камінскі випередив його і опинився біля дверей першим. Він притулився до них спиною і закрив тілом доступ до клямки.

— Не пущу!

— Що? Що? — скаженів Даві. — Ти допомагаєш зараз жінці, яку сам викрав для мене? О, який же ти справді негідник!

— Та невже? — незворушно перепитав Елтон. — Я, як той Тренч, такий же негідник, як і ти. Але, здається, я уже про це говорив тобі у літаку. Пригадуєш?

Даві відступив крок, поволі витяг з кишені маленький сріблястий пістолет і націлився у груди Камінскі.

— Відійди, а то стрілятиму.

Елтон лише головою похитав — ні. Йому не хотілося більше говорити, краще слухати власний голос, що озивався зсередини.

… Головно в наглім смертельнім випадку повинен користати з досконалого жалю…

— Відійди! — несамовито закричав Даві. — Марта — моя і вона народить мою дитину, чуєш ти, Менгене!

… що змиє провини перед Богом та приверне осяючу ласку…

Далі Елтон не зміг говорити навіть сам до себе. Щось величезне і палаюче проникло усередину і там уже розповзалося всеохоплюючою покутою і спокоєм. Вічним.

… та приверне осяючу ласку…

Камінскі поволі сповзав на підлогу, залишаючи на дверях важкі криваві патьоки.

— За нею прийшов Харріс і ти привіз його сюди? — десь далеко чув шипіння.

… а шампанське розбилося. Коли у фінальній сцені іскриться вино, значить, усі щасливі…

Елтон востаннє підняв затуманені білою пеленою смерті очі та з нічим не зрівнянною насолодою видихнув, випускаючи змучену зневагою душу на покаяння:

— … прийшов справжній батько її дитини.

Істинно так…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1

Крик пронизував ще темний простір гострим лезом, колов його, шматував, розбивав, залишаючи по собі довгу луну тривоги та неспокою. Часто він переходив на протяжний стогін і тоді вже не могли, здавалося, витримати навіть хвилі. Вони накочувалися на борт дхоу із злим, підступним шипінням, бо хто той сміливець, що потурбував їхній недовгий спокій? Вони нишпорили по всіх закапелках довгого човна і залишали по собі щедрі патьоки сліз. Радості чи смутку?

— ш-ш-ЩО? Ш-ш-що?

Іноді на якусь мить усе завмирало. І тоді особливо таємничо блимав над головами прибитий до низького неба Південний Хрест. З нього лилося тепле, м’яке, всепроникаюче світло. Воно намагалося хоч якось змити людські тривоги, накопичені навалою останнього дня, очистити, вивільнити дихання, наповнювало неспокійним, але природним очікуванням, дарованим Господом і посланим жінкам муками народження дитини.

У втомленій, знервованій передранішній тиші, попри всі стенання, довкола знову створювався світ, вибудовувався у сліпучо сонячний день, тільки цього разу багатший на ще одну живу душу.

Перші промені сонця бадьоро вистрибнули з-за обрію. До всього їм діло, до всього вони цікаві. Миттєво розгорілись у сліпучу величезну кулю, проковтнули нічну темряву та невизначеність, — і сліду не лишилося.

Слабкий крик немовляти не міг змагатися з силою падаючих хвиль, хоча й звитяжів над ними своєю життєствердною енергією. І витіснив таки тривоги, стер сльози хвиль з втомленого тіла дхоу.

Люди сміялися і раділи, а здивовані хвилі забирали назад свої сльозливі патьоки. До того ж, їх підганяло сонце, промені якого швидко знищували сліди того, що так бентежило у передранішньому заціпенінні. Новий день вицокував свої перші хвилини…

— СИН! У мене народився син!

Цілому світу, що стелився довкола бурхливою прозорою глибінню, прокричав новину Майкл.

Виснажений, втомлений, але безмежно щасливий, врешті-решт без сил притулився розпашілою щокою до прохолодного борту. По щоках котилися сльози.

Коли Майкл почув голос свого сина, здавалося, сам на собі відчув увесь біль народження, бо зв’язувався з ним кожною клітиною, кожним нервом. Боявся навіть поворухнутися. Всмоктував плач немовляти, запам'ятовував і вже приготував у пам’яті найкраще для цього місце — він слухає голос свого сина.

Хвилювання за Марту, безсонна ніч поволі злазили з пліч, вивільняли і тіло, і душу від навального напруження…

Майкл зробив усе так, як просив Елтон Камінскі. Дивна, незбагненна людина, котрій він буде усе життя вдячний. Навряд чи зміг би так швидко зустрітися з Мартою у величезному незнаному місті, зі своїми законами та порядками, котрі відразу важко збагнути чужинцеві з іншого світу, якби не той ірландець.

Чому знову гризе думка, що я вже десь бачив його?…

Машину Елтона він залишив за рогом вулиці. Без перешкод трапив на хвіртку, до якої мала підійти Марта. Господи, як вигиналося тятивою тіло, напиналося стрілами нервів, готових ось-ось зірватися з місця і податися назустріч. Від болю чув, як скрипіли м’язи. Очі відмовлялися бачити будь-що, крім постаті коханої, яка небавом повинна з’явитися тут.

За великим піщаним валуном, що обривався біля води, на них уже чекала з включеним мотором маленька швидкохідна посудина, — таких тут безліч. Бедуїн тримав руку на кермі, зазомбовано бовванів над мотором, відмежований від навколишнього світу наказом свого роботодавця. За кілька хвилин він прийме