Читати книгу - "Полуничний сезон"

це не подумав. Хотілося одним махом поставити всі крапки над «і». А потім — він був такий розважливий, поміркований… Мені й не гадалося, щ він може взяти дурне в голову.

— То все-таки він здогадувався про вашу підозру чи ні.

— Напевно, здогадувався, бо, як тільки сказав йому про онкодиспансер, змінився і на лиці, і в поведінці… Я пробував його заспокоїти: мовляв, не треба тривожитися, страхатися, це звичайна перевірка, а що робить її онкодиспансер, то там і спеціалісти найкращі, і апаратура найдосконаліша…

— Вам вдалося його заспокоїти?

— Либонь, ні. Після моїх слів він довго мовчав, а як заговорив, голос був глухий, якийсь надривний. «Рак, то й рак, — мовив. — Не смерті страшно. Коли не вмирати, то день втрачати. А от мук боюся. Бачив, як умирають од раку. Дивитися страшно… А чи знайдуть його в мене, чи ні — яке це має значення; все одно від раку ще ніхто не вилікувався». Ну, я тоді став доводити, що він неправий, рак у багатьох випадках піддається лікуванню, особливо у ранній стадії. Та ще й коли уражена нирка. З однією ниркою можна жити сто років. Одне слово, поки вмовив його їхати на консультацію, сім потів із мене вийшло.

— То він погодився?

— Не зовсім. Сказав: подумаю.

Голубі очі Турчина потемніли. Це помітила завідуюча, котра уважно прислухалася до розмови. Вона зворухнулася, вплела в розмову і свій голос:

— Ви вважаєте, що причиною самогубства був страх перед муками?

— Важко сказати.

— А все ж?

У Павла на переніссі зійшлися брови, в голосі промайнуло все, що устиг дізнатися про наглу смерть Павлюка, і нічого не давало ясної відповіді на запитання лікарки. Правда, оце, щойно вивідане, вирізьблювалося з-поміж іншого, муляло душу, непокоїло, і він, не приховуючи своєї неприязні до лікарів, заговорив:

— Як воно там не було, а я все ж радив би надалі поводитися з хворими обережніше. Ну, а за те, що вас потурбував, прошу вибачення.

Лікарі мовчали.

9

Турчин повертався додому надвечір. Першою на путівці його побачила Лідуся і, як молоденьке козенятко, застрибала назустріч. Він присів, підхопив її, притис до грудей, а вона обплела його засмаглу, м'язисту шию своїми тоненькими теплими рученятами і швидко-швидко заговорила про все, що бачила, пережила за день без татка. Павло слухав доньку, лоскотав миле личко колючими вусами і сам сміявся дужче за неї, аж Люба у дворі почула і вийшла на дорогу.

— Ти ж уже велика, щоб татко тебе ніс, — вдавано насупилася.

— Він мене сам узяв на руки. Правда ж, татку, ти сам узяв?

— Сам. Звичайно, сам. Та коли таке діло, то давай далі своїм ходом…

Турчини взяли доньку за руки, вона ж невгамовно вертіла білявою голівкою то до тата, то до мами і щебетала без угаву. Призахідне сонце обсипало їх м'яким промінням. Із пасовища верталася череда, мукала худоба, над дорогою гойдалася курява, з поля хвилив легкий вітерець, і курява відпливала в садки, осідаючи на деревах, кущах.

Небо було червонясте, і здавалося, що в ньому віддзеркалюються сади, які вже бралися багрянцем.

Пилюга вляглася. Павло дивився на рідний куток, на зелене поле (зеленіла конюшина), на високе небо, і думав про Павлюка, про смерть, яку завше вважав безглуздям, найбільшим насильством над людиною. Самогубців ніколи не розумів і навряд чи зрозуміє. Хтось назвав їх мужніми людьми: мовляв, не кожному стачить духу накласти на себе руки, боягуз цього ніколи не зробить, він буде корчитися у муках, жити без радості, без надії, проте світу не залишить. Дивлячись на вечорову красу, відчуваючи в своїй руці рученьку своєї кровинки, слухаючи мову дружини, він знав: аби доля загнала його у найбезвихідніший кут, все одно жив би. Той, хто добровільно йде зі світу, — ніякий не мужній.

— Ти все думаєш про Павлюка? — спитала Люба.

— І про нього, і про життя. Може, не завжди воно прекрасне, але жити треба. Любцю, що я хочу попросити: чи не пішла б ти сьогодні зі мною до Павлючки Дарини? Коли я піду сам, буду про все розпитувати, це скидатиметься на допит і потрібної розмови може не вийти.

— Мені, Павлику, не дуже хочеться йти. Там будуть сльози, а сліз я боюся. Проте коли треба…

У великому дворі Павлюків вони заявилися, коли вже сутеніло. Всі будівлі тут були добротні, зведені на десятки років. Хата цегляна, на високому підмурку, під зеленим шифером, вікна великі, завішені тюлем, веранда простора — скло на людський зріст затягнуте фіранкою. Літня кухня теж цегляна і теж на підмурку, на фасадній стіні три вікна, хлів для худоби й палива. Довгий, теж під шифером, погріб, з брамою на дві половини гараж. У гаражі. стояв мотоцикл, Павлюк на ньому не їздив, каталися сини, як навідувалися в гості. Під тином — криниця, корба почорніла — нею рідко користувалися, бо ще років два томи Іван приладнав насоса і тепер тільки натискай кнопку.

Як тільки вступили на подвір'я, з мурованої, із залізним дахом буди вихорем вилетів грудастий, рябий пес і рвонув ланцюга. По хвильці на поріг літньої кухні ступила вся в чорному, зігнула, зчорніла від горя Дарка. Стояла мовчки дивилася на гостей, либонь, упізнавала, губ зрідка ворушилися. Потерла долонею лоба й гукнула до п щоб ліз назад у буду. Той послухався.

— Це ти, Павлику? З Любою прийшов.

Дарка, здавалося, сповзла з порога, підступила до Турчинів, іще раз подивилася на них, ніби хотіла переконатися, що це й справді вони, схлипнула й запросила до літньої кухні. Гойднувшись крок, передумала й повела до хати у світлицю. Турчин уже знав, що туди вона нікого не пускає, сама заходить лише для того, щоб пилюку змахнути.

Світлиця була зі смаком обставлена новими меблями, два килими висіло на стінах, один застеляв диван-ліжко, четвертий, найбільший, — підлогу. У серванті поблискували кришталь, порцелянові сервізи. Були ще фотопортрети Івана, Дарки і їхніх синів. Усі вони дивилися