Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Андрій Михайлович Вовк народився 2 жовтня 1882 року в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії в старокозацькій родині. Закінчив земську народну школу (1893) та міське шестикласне училище (1899). При Київському кадетському корпусі у травні 1900 року склав іспит на «вольноопределяющегося» 1-го розряду. Військову службу розпочав у вересні того ж року в 174-му пішому Роменському полку в м. Черкасах.

24 березня 1906 року успішно, за 1-м розрядом, із відзначенням військового міністра та «із занесенням на мармурову таблицю», в чині підпоручика піхоти закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Службу від березня 1905 року проходив у Києві, в 129-му пішому Бессарабському полку.

Учасник Першої світової війни (від 16 липня 1914 року). Командував батальйоном російської армії на Румунському фронті. Неодноразово отримував поранення. З початком Лютневої революції капітан Андрій Вовк брав активну участь в українізації 7-ї і 8-ї російських армій на Румунському фронті. Входив до Ради 8-ї армії, підпорядкованої Генеральному секретаріату Центральної Ради. Відтоді й слід вважати його на службі в українському війську.

У червні 1917 року сталася знаменна подія в житті Андрія Вовка. Його було обрано делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд. У Києві він мав змогу послухати виступи Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Міхновського та Симона Петлюри — тодішніх провідників революційного народу. Напевно, вражень було багато…

Ще з більшим завзяттям береться капітан Вовк за українізацію російських частин. У жовтні 1917 року його приділили до генерал-квартирмейстера штабу армії…

У березні 1918 р. він уже керує демобілізацією 8-ї російської армії на «Українсько-Румунському» фронті та відповідає за «очищення армійського району від большевиків». Тоді ж його призначають командиром Могилів-Подільської повітової сотні. Ось яку згадку залишив про нього генерал-лейтенант Петро Єрошевич: «Повітова сотня чудова: люди здорові, виглядають якось із повагою до себе, відповідають із розвагою, спокійно. Подумав собі — це щось нове: отсе початок національної армії».

Андрій Вовк швидко зарекомендував себе з найкращого боку, тож не дивно, що вже у квітні 1918 року він стає комендантом Могилів-Подільського повіту. Зрозуміло, що він не міг спокійно дивитися, як австрійське союзне командування безконтрольно вивозить зі складів військове та інше майно. Намагаючись впорядкувати цей процес, Андрій Вовк став на перешкоді австрійській команді. Внаслідок конфлікту в липні 1918 року коменданта ув’язнили в Могилівській повітовій тюрмі… У грудні 1918 р. арештанта перевезли до Києва на гауптвахту.

Сидів він у Косому капонірі Печерської фортеці. Тут перебувало багато повстанців із Таращанського та Звенигородського повітів, які влітку 1918 року підняли повстання проти гетьманської влади. Було тут і чимало вояків Запорозького корпусу.

Київ у цей час уже оточили повстанські дивізії Зеленого і Данченка, Січові стрільці Євгена Коновальця, Чорноморський кіш та інші частини, що на заклик Українського національного союзу підняли 14 листопада повстання проти гетьманату. Гарматна стрілянина, що весь час наближалася до Києва, вносила у серця ув’язнених радість і давала надію на визволення. Не чекаючи покірно своєї долі, проти ночі 14 грудня в’язні, організувавшись, обеззброїли офіцерську варту та захопили фортецю у свої руки.

Юрко Тютюнник, один з організаторів рішучого виступу, очолив Революційний штаб, а капітан Вовк — повстанський загін. 150 політичних в’язнів, що сиділи в фортеці (Вовк стверджує, що 400), на світанку вийшли на вулиці й «після завзятого бою за допомогою робітників до 12 години оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. На Куренівці і Лук’янівці теж повстали. До вечора 14/ХII місто було у руках революціонерів… У ніч на 15 грудня в Київ увійшли січовики».

Слід наголосити, що не військо Симона Петлюри взяло Київ, а повстанці під проводом Юрка Тютюнника, Андрія Вовка та Олександра Палієнка вирішили долю гетьмана та Української Держави. На хвилі успіху Андрій Вовк сформував український ударний батальйон (пізніше полк), з яким виступив на м. Бердичів. 8 січня 1919 р. разом з Олександром Палієнком А. Вовк звільнив від більшовицьких військ і Житомир.

15 січня сотника Вовка призначають на генеральську посаду — він стає командиром Окремого корпусу залізнично-технічних військ… Як вартовий отаман Київської групи Армії УНР він оперував проти денікінців і більшовиків на південний схід від Умані. 28 вересня 1919 року його призначили командиром 5-ї пішої Селянської дивізії. А наприкінці 1919 року в «трикутнику смерті», будучи начальником штабу Київської групи Дієвої армії УНР, Андрій Вовк ліквідував повстання отамана Волоха проти уряду УНР, «а тим самим урятовано, — писав він, — Уряд УНР і Головного Отамана Війська С. Петлюру».

У Зимовий похід Армії УНР 6 грудня 1919 року Андрій Вовк вирушив як начальник штабу Київської групи Дієвої армії УНР. Разом із нею пройшов Липовець, Черкаси, Чигирин, Холодний Яр, Канів, Гайсин, Ольвіопіль, Вознесенськ, Ананьїв, Балту, Вапнярку та інші населені пункти, беручи участь у багатьох боях проти денікінців та червоних.

По завершенні Зимового походу Андрія Вовка призначили командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (20.5.1920), згодом начальником запілля Дієвої армії УНР (19.7. — 15.8.1920) і знову командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (15.8.1920). Найвищим щаблем у його військовій кар’єрі було командування операціями армійської групи військ УНР тридивізійного складу (4-та Київська стрілецька, 1-ша Запорозька стрілецька і Окрема кінна дивізії) у бойових операціях при форсуванні Дністра і відкиненні більшовицьких військ у серпні — вересні 1920 року.

25 вересня 1920 р. вище військове керівництво зобов’язало А. Вовка провести мобілізацію в Кам’янець-Подільському повіті.

На всіх посадах виявив він себе з найкращого боку. 5 жовтня 1920 р. йому присвоюють військове звання генерала-хорунжого. Вже на еміграції, в Польщі, 14 листопада 1921 р. його призначили військовим міністром уряду УНР. На цій посаді перебував до 13 травня 1922 року. А вже за два тижні його призначили командиром 1-ї Запорозької стрілецької дивізії. З перервами перебував на цій, останній в Армії УНР, посаді до 28 травня 1924 року.

Війну було програно, тож довелося шукати нових форм боротьби за Україну. 1923 року Андрій Вовк стає редактором журналу «Табор», а 1925-го засновує Українське воєнно-історичне товариство, яке стало спадкоємцем Воєнно-історичного відділу Головного управління генштабу Армії УНР. Того ж 1925 року він очолює редакційну колегію журналу «За Державність…» Стає на чолі Товариства охорони воєнних пам’яток, стає членом правління Української станиці в м. Каліш, членом Головного правління Товариства