Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Гадаю… ну… ми щось вирощуватимемо абощо.

— Щось вирощуватимемо? Ради мертвих, блядь! Що ти, я чи будь-хто з нас знає про те, як щось вирощувати? Чим ми займалися все життя, крім убивств?

Лоґен ніяково знизав плечима.

— Треба ж мати якусь надію. Людина може навчатися, хіба ні?

— Та невже? Що більше людина вбиває, то краще вона це робить. А що краще людина вбиває, то менше вона годиться на щось інше. Мені здається, що ми прожили так довго, бо вбивати в нас виходить краще, ніж у будь-кого.

— У тебе паршивий настрій, Шукачу.

— У мене роками був паршивий настрій. Мене бентежить те, що в тебе він не паршивий. Лоґене, таким, як ми, надія підходить мало. Скажи мені ось що. Ти коли-небудь торкався чогось, не завдаючи цьому шкоди? Що з того, що ти коли-небудь мав, не стало землею?

Лоґен замислився. Його дружина й діти, батько і його люди — всі вони возз’єдналися із землею. Форлі, Тридуба й Тул. Усі вони були хороші й усі загинули, дехто — від руки самого Лоґена, дехто — через його недогляд, гординю, дурість. Тепер він бачив у думках їхні обличчя, і щасливими вони не здавалися. Мертві рідко здаються щасливими. І це він іще не дивився на похмуру й понуру ватагу, яка трималася позаду. Юрбу привидів. Порубану й закривавлену армію. Всіх тих, кого він убив із власної волі. Шаму Безсердечного, в якого з розітнутого черева звисали кишки. Чорноногого з розтрощеними ногами та обпаленими руками. Того падлюку Фінніуса з відтятою стопою й розрубаними грудьми. Навіть Бетода, який стояв попереду з розмеленим черепом і перекошеним похмурим обличчям. Із-за його ліктя визирав мертвий син Краммока. Ціле море душогубства. Лоґен замружив очі, а тоді широко їх розплющив, але ті обличчя все одно залишалися на краю його свідомості. Він не мав що сказати.

— Я так і думав. — Шукач відвернувся від нього. Із мокрого волосся довкола його обличчя крапала вода. — Треба дивитися на речі реально — хіба не так ти завжди мені казав? Треба.

Він покрокував уздовж дороги під холодними зорями. Мовчун на мить затримався біля Лоґена, а тоді знизав мокрими плечима й пішов за Шукачем, забравши із собою смолоскип.

— Людина може змінитися, — прошепотів Лоґен, не знаючи, до кого звертається — до Шукача, до самого себе чи до тих трупно-блідих облич, які чекали в пітьмі. Довкола нього повсюди тупали стежкою люди, та він усе одно лишався сам. — Людина може змінитися.

Питання

Коли над скаліченою Адуа опустилося сонце, з неспокійного моря прилинуло трохи осіннього туману, в якому студена ніч здавалася моторошною. За сто кроків будинки вже було видно нечітко. Двісті кроків — і вони ставали примарними, рідкісні вогники в їхніх вікнах — плавучими примарами, обриси яких розпливалися в мороці. «Гарна погода для поганих справ, а в нас попереду їх чимало».

Поки що нерухому пітьму не струсив жоден далекий вибух. Гуркські катапульти затихли. «Принаймні поки що, а чом би й ні? Місто майже належить гуркам, а навіщо палити власне місто?» Тут, зі східного боку Адуа, подалі від боїв, здавалося, ніби довкола панує вічний спокій. «Можна подумати, ніби гурки й не приходили». Тож, коли з мороку долинуло якесь нечітке бряжчання, схоже на тупіт чобіт добре озброєного загону бійців, Ґлокта мимоволі занервував і глибше сховався в тінь під огорожею край дороги. З мороку виринуло, підскакуючи, слабеньке світло. Відтак — силует людини, яка невимушено тримала одну руку на ефесі шпаги і йшла розслаблено, із зухвалою незграбністю, що вказувала на крайню самовпевненість. Із голови чоловіка неначе стирчав якийсь високий предмет, який похитувався в такт його рухам.

Ґлокта вдивився в морок.

— Коска?

— А хто ж іще? — засміявся штирієць. Він мав на голові вишуканий шкіряний капелюх з абсурдно високим пером, яке тепер легенько вдарив пальцем. — Я купив собі новий бриль. Чи краще сказати, що мені його купили ви? Га, очільнику?

— Зрозуміло. — Ґлокта несхвально поглянув на довгу пір’їну, на крикливе золоте плетіння на руків’ї шпаги Коски. — Ми ж наче говорили про щось непрезентабельне.

— Не… пре… зентабельне? — нахмурився штирієць, а тоді знизав плечима. — А, он яке слово. Я пам’ятаю, що ви там щось казали, і пам’ятаю, що цього не зрозумів. — Він скривився й однією рукою почухав собі пах. — Здається, в мене завелися пасажири від однієї з тих жіночок у таверні. Ці малі тварюки й близько не дають нормально почухатися.

«Хе. Жінкам платять, щоб вони туди ходили. Але у вошей, здавалося б, мав би бути кращий смак».

Із темряви за спиною в Коски почала виринати юрба тіней, у якій кілька постатей несли прикриті ліхтарі. Дюжина кудлатих силуетів, а тоді — ще дюжина. Від кожного відгонило мовчазною загрозою, як смородом від лайна.

— Це ваші люди?

Найближчий мав на обличчі чи не найстрашніші чиряки, які коли-небудь бачив Ґлокта. Чоловік поряд із ним мав лиш одну долоню — замість другої в нього був страхітливий гак. Далі йшов величезний товстун із блідою шиєю, що аж синіла від купи неоковирних татуювань. Його супроводжував чоловічок майже карликового зросту з обличчям, схожим на щурячий писок, і лишень одним оком. Надіти на лице пов’язку він не додумався, і під його масним волоссям зяяла порожня очниця. На цьому список лиходіїв не закінчувався. Загалом то були зо дві дюжини найжаскіших на вигляд злочинців, яких коли-небудь бачив Ґлокта. «А мені довелося побачити їх чимало. Безумовно, вони не знають, що таке миття у ванні. Жоден із них не схожий на людину, що не продала б за марку рідну сестру».

— Вони видаються дещо ненадійними, — пробурмотів він.

— Ненадійними? Дурниці, очільнику! Їм просто не таланить, а ми обидва знаємо, як це буває, хіба ні? Та серед них немає нікого, кому я не довірив би рідну матір.

— Ви впевнені?

— Вона вже двадцять років як померла. Що вони їй зроб­лять? — Коска обійняв Ґлокту однією рукою за перекошені плечі й наблизив до себе так, що йому проштрикнуло болем стегна. — Боюся, нам особливо нема з кого вибирати. — Його теплий подих сильно пахнув випивкою і гниллю. — Кожен, хто мав якийсь вихід, утік із міста, щойно прийшли гурки. Але кого це обходить, так? Я найняв їх за відвагу та стійкість, а не за зовнішність. Мені до вподоби саме ті люди, які не мають виходу! Ми з вами можемо їх зрозуміти, хіба ні? Для деякої роботи потрібні лише відчайдушні люди. Так, очільнику?

Ґлокта, нахмурившись, швидко оглянув цю колекцію виснажених, роздутих, пошрамованих і знівечених облич. «Як могло статися так, щоб перспективний полковник Ґлокта, блискучий командир першого королівського полку, очолив такий набрід?» Він протяжно зітхнув. «Але зараз уже трохи запізно шукати гарних із себе найманців, а ці, гадаю, лягатимуть у яму не гірше за кращих».

— Гаразд. Зачекайте тут.

Розчахнувши вільною рукою ворота й пошкандибавши за них, Ґлокта поглянув на темний будинок. Із-поміж важких портьєр на передньому вікні визирав промінчик світла. Ґлокта постукав у двері держаком ціпка. Тиша, а тоді — неохочі дрібні кроки вздовж коридору.

— Хто там?

— Я. Ґлокта.

Відсунулися засуви, і на холод вилилося світло. З’явилося лице Арді — худе,