Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Відьма поплескала батька по плечу і, ледве переставляючи ноги від втоми, попленталася до Агата.

– Горпино, стій! – кинулася я за нею.

Вона зупинилася. Я дістала з-за пазухи прихований золотий.

– Це тобі за роботу, – всунула я їй у руки монету.

Вона не стала відпиратися, спробувала її на зуб, усміхнулася і сховала в сумці.

– Дякую, Руто. Чорнявий закоханий у тебе. А другий... – відьма осіклася і замовкла.

– Що другий, Горпино?

Серце шалено калатало. Ну ж бо, відьмо, скажи, що приховує Альгін?

– Він твоя тінь, Руто. Точніше, тінь від тіні. Сам розповість, коли час прийде. Не квап його.

– Звідки ти все знаєш? – тільки й змогла вимовити я.

Невже люди мають рацію? Невже вона колишня послушниця храму Всепоглинаючої Темряви?

Відьма гірко посміхнулася краєчками губ.

– Того року багатьох вигнали з Ситова. Усіх тих, хто не захотів при королівському дворі залишитися, – неохоче сказала вона. – Молодий і дурний король вирішив піти шляхом свого батька... Та то вже пусте, що було, те прахом розвіялося, – з гіркотою видихнула відьма. – Краще додому не ходи.

– Чому?

– Їдь у Ситів.

– Ні, там мій брат. І-і-і…

– Як знаєш, – Горпина немов не чула мене, – від долі рогожкою не накриєшся. Бувай, Руто, ще побачимося.

Горпина повільно сіла на Агата і кроком пустила коня, повернувши до своєї хати. А я стояла і дивилася їй услід.

Вдома я обійняла на прощання батька і тільки-но хотіла обійняти маму, як вона мене різко відштовхнула. Та так, що я мало не впала, добре, що Кхибра підтримала.

– Це все через тебе!.. – гнівно прошипіла вона. – Якби ти до півдня не дрихла, нічого б цього не сталося!.. І Єрошка був би цілий! Навіть подруга твоя полізла яблука рвати, а ти?!...

– Замовкни, Христе, – тихо сказав батя. – Її провини ні в чому немає.

Але вона, здавалося, не чула його.

– Забула, що це твій обов’язок – яблука збирати?! До академії вона вступила!.. Толку від твоєї академії! Кухаркою ти й тут могла б стати! Велике досягнення – качалкою махати в тітчиній таверні! Чи в корчмі не намахалася?! Мало було, так?! Думала, що ти, як порядна, працюватимеш у Пелагеї, грошима нам допомагатимеш! А ти?!!.. Усе життя тільки про себе й думаєш!.. Тобі плювати на сім’ю!.. Навіть косу зажилила!..

– Мамо... – по моїх щоках потекли сльози. Скільки можна мене шпиняти? – Що ти таке кажеш?! Схаменися! Ви ж не останній шматок хліба доїдаєте... А Єрошка... я не винна в тому, що він упав.

– А хто винен, якщо не ти?! Ти дрихла без задніх ніг, ще й замість роботи сіла жерти!

– Христя, замовкни! – заступився батя.

– Та як тобі не соромно!.. – не витримала я.

– Ти ще мене й соромити будеш?!

– Мамо...

– Та яка я тобі мама?! Відьомське кодло! – Її обличчя перекосилося від злоби. Повернувшись до батька, вона видала: – Казала мені мати не виходити за тебе, дурбецала, заміж! Не послухала! Пожаліла! А мене хто жаліти буде, а?! Казала мама, що лікті кусати з досади буду! Ось воно!.. Боком вилізла доброта моя!.. Синочка, Єрошку, ти, згубила, тварюка!.. Ти!.. Ти!.. Ти!..

– Припини... вона не винна в тому, що трапилося... – голос батька був глухим і низьким, немов він з льоху говорив.

Я закам'яніла.

– Бать?.. Що... що все це значить?..

– Те й значить! – гаркнула мати. – Прохоре, що ти стоїш, як у рот води набрав?! Ну, розкажи своїй небогі хто кому батько й мати?! Чого заткнувся?! Нумо, розповідай! Як на колінах переді мною повзав, як тикав мені в обличчя цією гидотою! – Вона ткнула пальцем у мій бік. – Врятуй крихітку, вона сиротою залишилася! – перекривила вона батька. – Чого ж ти тепер замовк, га?!

Мене хитнуло. Я схопилася за стіл.

– Як же я тебе ненавиджу! – виплюнула та, яку я все життя називала матір’ю.

– Христе, замовкни, – якимось чужим голосом сказав... батько?

– Тато... – горло стиснув спазм. У вухах забухали величезні барабани. Перед очима все попливло. Я зробила крок, тримаючись за стіл, але ноги зрадницьки підкосилися і я впала.

Отямилася надворі. Я лежала на колінах Германа, він дбайливо притримував мою голову. Поруч навпочіпки сиділа Кхибра і тримала мене за руку. Біля неї стояв блідий Альгін. З хати вийшов батько з кухолем.

– Тримай, донечко.

Я сіла, спершись на плече Германа. Тремтіло все тіло. Зуби клацнули об край глиняного кухля, відвар полився на кофтинку. Гера забрав у мене відвар і дістав із кишені маленьку знайому пляшечку – сопільник. Я видихнула й одним ковтком випила. Горло обпекло, з очей полилися сльози. Не стільки від опіку, скільки від образи. Мене все життя виховували чужі люди, яких я вважала рідними. Але... я ніколи не зможу цьому чоловікові сказати «дядько». Він мене виростив у своїй нескінченній любові.