Читати книгу - "Зламані янголи"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129
Перейти на сторінку:
просто дряпунами. Я була їм потрібна. Нікого іншого вони знайти не могли: всі магістри Гільдії вже давно поверталися на Латімер кріокапсульними лайнерами або сховалися в Лендфоллі, чекаючи на свої гіперкидки, оплачені Гільдією. Вен і Арібово розшукали мене в Індиго-Сіті, вони благали мене їм допомогти. І я допомогла, — коли вона повернулася до мене, на її обличчі відобразилося щось схоже на прохання. — Я дала їм її.

— Але ж ти забрала її назад, — лагідно нагадав я.

Її рука заворушилася по столу. Я перехопив її і трохи потримав.

— З нами ти збиралася вчинити так само? — запитав я, коли вона наче заспокоїлася. Вона спробувала висмикнути руку, але я її не відпустив.

— Тепер це не має значення, — рішучо сказав я. — Це вже зроблено, тепер ти маєш просто з цим жити. Так і треба, Таню. Якщо це правда, просто визнай це. Якщо не переді мною, то перед собою.

З куточка одного ока на застиглому обличчі навпроти мене витекла одна сльоза.

— Не знаю, — прошепотіла Вардані. — Я просто виживала.

— Непогано, — відповів я їй.

Ми мовчки сиділи та трималися за руки, поки офіціант, скорившись якомусь ірраціональному пориву, не прийшов поцікавитися, чи не треба нам ще чогось.

Згодом, ідучи назад вулицями Розкопки-27, ми проминули той самий майданчик для збору утилю, і той самий марсіанський артефакт, вмурований у стіну. Мені раптом згадалася застигла мука марсіян, потонулих і запечатаних у бульбашковому матеріалі корпусу власного корабля. Тисячі марсіян аж до темного обрію схожої на астероїд громади судна, потонулий народ янголів, що били крилами в останньому божевільному намаганні врятуватися від катастрофи, яка охопила корабель посеред бою.

Я скоса поглянув на Таню Вардані, і до мене раптом, наче приплив емпатину, прийшла думка: вона бачить той самий образ.

— Сподіваюся, він сюди не приїде, — пробурмотіла вона.

— Прошу?

— Вицинський. Коли звістка розійдеться, він… Він захоче опинитися тут і побачити, що ми знайшли. На мою думку, це може його знищити.

— А йому дозволять приїхати?

Вона знизала плечима.

— Якщо він дуже цього захоче, його важко буде втримати по-справжньому. Його відправили на пенсію до Бредбері, де він останнє століття займався легкою дослідницькою роботою, але він і досі має кількох мовчазних друзів у Гільдії. Навіть зараз ним дуже захоплюються. Вистачає й почуття провини перед ним через те, як із ним повелися. Хтось йому допоможе, забезпечить йому гіперкидок щонайменше до Латімера. А далі… ну, він досі має вдосталь особистих коштів, щоби подолати решту шляху самостійно, — вона хитнула головою. — Але це його вб’є. Його безцінні марсіяни билися та гинули групами, зовсім як люди. Братські могили та витрачання планетарного багатства на бойові машини. Це спростовує все, у що він хотів вірити щодо них.

— Ну, хижацькі гени…

— Я знаю. Хижаки мають бути розумнішими, хижаки прагнуть до домінування, хижаки створюють цивілізацію та виходять у зорі. Та сама стара пісня, щоб її.

— Той самий старий усесвіт, щоб його, — лагідно зауважив я.

— Просто…

— Принаймні вони вже не билися між собою. Ти сама сказала: інший корабель був не марсіянський.

— Так, не знаю. Він однозначно не скидався на марсіянський. Але хіба це краще? Об’єднати свою расу, щоб можна було піти й надерти дупу чужій расі. Хіба вони не могли це перерости?

— Схоже, ні.

Вона мене не слухала. Вона вдивлялася незрячими очима в зацементований артефакт.

— Вони, напевно, знали, що загинуть. Намагання полетіти геть — інстинктивне. Як і біг від вибуху бомби. Як викидання рук уперед, щоб зупинити кулю.

— А тоді корпус що, розтопився?

Вона знову поволі хитнула головою.

— Не знаю, я так не вважаю. Я думала про це. Та зброя, яку ми бачили, вочевидь, діяла якось простіше. Змінювала… — вона змахнула рукою, — не знаю, довжину хвиль матерії? Щось гіпервимірне? Щось за межами тривимірного простору. Виглядало саме на це. Думаю, корпус зник, думаю, вони були в космосі ще живі, бо корабель у певному розумінні ще був на місці, але вони знали, що він ось-ось щезне. Думаю, тоді вони й спробували полетіти.

Я здригнувся від спогадів.

— Атака, певно, була масштабніша, ніж та, яку ми бачили, — вела вона далі. — Те, що ми бачили, навіть поряд не стояло.

Я гмикнув.

— Ну, так, автоматичні системи мали можливість попрацювати над цим сто тисяч років. Логічно припустити, що вони вже перетворили це на красне мистецтво. Ти чула, що сказав Генд якраз перед тим, як стало кепсько?

— Ні.

— Він сказав: «ось що вбило інших». Того, якого ми знайшли в коридорі, але він казав і про інших теж. Вена, Арібово, решту команди. Саме тому вони залишалися там, поки в них не вичерпалося повітря. З ними це теж сталося, чи не так?

Вона зупинилася серед вулиці й поглянула на мене.

— Послухай, якщо це сталося…

Я кивнув.

— Так. Так я й подумав.

— Ми вирахували траєкторію того кометника. Скористалися гліфовими лічильниками та власними інструментами — просто для певності. Плюс-мінус раз на тисячу двісті стандартних років. Ну, якщо це сталося і з командою Арібово.

— Це означає ще одне майже успішне зіткнення з іншим військовим кораблем. Рік, максимум вісімнадцять місяців тому, і хто його знає, на якій орбіті він може бути.

— З погляду статистики, — видихнула вона.

— Так. Про це ти теж подумала. Бо які з погляду статистики шанси на те, що двом експедиціям з інтервалом у вісімнадцять місяців не пощастить натрапити на зіткнення з кометним кораблем у глибокому космосі?

— Астрономічно низькі.

— І це ще консервативна оцінка. Таке практично неможливо.

— За винятком…

Я знову кивнув і всміхнувся, бо побачив, як у неї, коли вона додумала це до кінця, почала знову вливатися, наче струм, сила.

— Правильно. За винятком того випадку, коли там літає стільки сміття, що таке буває дуже часто. Інакше кажучи, за винятком того випадку, коли перед нами — зафіксовані рештки цілої флотської битви системного масштабу.

— Ми б це помітили, — невпевнено сказала вона. — Ми б уже помітили деякі з них.

— Сумнівно. Там дуже багато простору, а навіть здоровезний корабель завдовжки п’ятдесят кілометрів за мірками астероїдів є невеликим. І ми ж усе одно не шукали. Ми, щойно туди дісталися, зарилися носами у грязюку, видобуваючи археологічний непотріб, який можна швидко розкопати і швидко продати. Відбивали інвестиції. Так це називається в Лендфоллі. Ми розучилися дивитися на щось інше.

Вона чи то засміялася, чи то майже засміялася.

— А ти точно не Вицинський, Ковачу? Бо ти інколи розмовляєш зовсім як він.

Я знову всміхнувся.

— Ні. Я теж не Вицинський.

1 ... 128 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зламані янголи"