Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

коли тобі відірвати руки і ноги, ти все одно знайдеш спосіб брикатися.

Він нахиляє голову, промовляючи собі щось під ніс. Це схоже на молитву. Потім він робить крок до мене.

Спочатку мені здається, що це його тінь на стіні, але потім я все-таки озираюся. На льоду розпускається троянда, метрів зо три в діаметрі, намальована дрібними червоними цятками, розбризканими по стіні. Потім його ноги відриваються від землі, він розкидає руки, піднімається в повітря на півметра, і його кидає на стіну. Він застигає немов велика комаха посеред квітки. Тільки тоді чути звук — легке шипіння. У світлі ліхтаря, що лежить на землі, виникає сіра хмара. З хмари з являється Лукас. Він не дивиться на мене. Він дивиться на Верлена. У руці він тримає пневматичний гарпун.

Верлен ворушиться. Однією рукою він намагається намацати щось на спині. Десь під лопаткою виходить тонкий чорний стрижень. Метал, мабуть, особливим чином легований, позаяк його міцності вистачає, щоб утримати тіло в підвішеному стані. Дистанція була не більше півтора метра, коли Лукас вистрілив. Вістря увійшло приблизно в те саме місце, куди було завдано удару Яккельсену.

Я виходжу із смуги світла і проходжу повз Лукаса.

Я йду назустріч яскравому білому сонцю, що здіймається вгору. Коли я виходжу з тунелю, я бачу, що це горить укріплена на штативі лампа. Вони, мабуть, запустили генератор. Поряд із лампою Терк. Механік стоїть по коліно у воді. Я не відразу впізнаю його. На ньому великий жовтий костюм з чобітьми і шоломом. Я вже подолала половину відстані до них, коли Терк помічає мене. Він нахиляється. З багажу він дістає циліндр завбільшки як складена парасолька. Механік стоїть до мене спиною. Він у шоломі, тому не зможе почути мене. Знявши компас, я кидаю його у воду. Він піднімає голову і бачить мене. Потім починає відсовувати скло шолома вбік. Терк морочиться з парасолькою. Висуває ствол.

— С-смілло.

Я продовжую йти. За мною в трубі тунелю чути гучні кроки.

— Я пірну т-тільки один раз. Це потрібно для завтрашньої роботи.

— Для нас з тобою не буде завтрашнього дня, — кажу я. — Запитай його, де Верлен.

Механік повертається до Терка. Дивиться на нього і розуміє.

— Хлопчик, — кажу я, — чому?

Я питаю через механіка і щоб зволікти час, а не тому, що мені самій потрібна відповідь. Я знаю, що трапилося, так точно, начебто я сама була з ними на даху.

Я відчуваю Терка, неначе він частина мене. Через нього я відчуваю весь драматизм ситуації. Йому в його грі так багато потрібно врахувати. Зрозуміти, чи може він обійтися без механіка. Прийняти якесь рішення. І все-таки його голос спокійний, майже сумний.

— Він стрибнув.

Я продовжую йти, поки він говорить. Він приладнує перпендикулярно до ствола довгий магазин.

— Він злякався і стрибнув.

— Чому?

— Я хотів попросити його повернути мені касету. Але він побіг, він не впізнав мене. Думав, що я чужа людина. Було темно.

Він знімає зброю із запобіжника. Механік не дивиться на зброю — він дивиться Терку в обличчя.

— Ми піднімаємося на дах. Він мене не бачить.

— Сліди, — брешу я. — Я бачила сліди, він обернувся.

— Я кричав йому, він обернувся, але не побачив мене.

Він дивиться мені в очі.

— Він глухий, — кажу я. — Він був глухим. Він не обернувся. Він нічого не чув.

У мене під ногами лід, я йду по льоду в напрямку до нього, як Ісайя рухався геть. Неначе я — Ісайя. Але тепер на шляху назад. Щоб щось змінити. Щоб спробувати, чи немає іншої можливості.

Лукас усього за п’ять метрів од Терка, коли той його помічає. Він обійшов камінь з іншого боку. Теркова увага була поділена між мною і механіком.

Не можна передбачити все. Навіть він не може всього передбачити.

— Бернард мертвий, — каже Лукас.

Він тримає перед собою гарпун. Він, мабуть, зарядив його знову. Гарпун здається довгим, як спис; на мить Лукас своєю прямою і худою постаттю нагадує героя мультфільму. На його штанях утворився крижаний панцир. Дорогою до берега він, мабуть, провалювався у воду.

— Тобі доведеться відповісти, — каже він.

Теркова парасолька сіпається. Велика невидима рука розвертає Лукаса. Лунає глухий звук пострілу, і Лукас робить пірует. Він знову опиняється лицем до нас, але тепер у нього немає лівої руки. Він опускається на лід, заюшений кров’ю.

І тут починає рухатися механік. Виходячи з води, він на коротку мить стає схожий на велику рибину, що вистрибнула на берег. Парасолька із брязкотом котиться по льоду. Навіть без зброї пряма постать Терка повна самовпевненості.

Механік наздоганяє його. Одна жовта рукавиця опускається на плече Терка, друга затискає йому рот. Потім його руки стискаються. Коли обличчя, облямоване світлим волоссям, відхиляється назад, він схиляє над ним свій шолом, і вони дивляться один одному в очі. Я чекаю почути звук відриваних хребців. Звук цей повинен бути не хрускотом чогось, що ламається, а тріском чогось, що стає на місце.

Терк завдає удару ногою, вмілий рух, спрямований зовні по дузі в обличчя механіка. Він потрапляє збоку в шолом з тим звуком, з яким сокира входить у дерев’яний пень. Жовта постать поволі нахиляється набік і стає на коліна.

Парасолька лежить на льоду переді мною. Мій страх перед зброєю такий великий, що я навіть не відштовхую її ногою.

Механік випростується. Він починає стягувати акваланг. Рухи його уповільнені, як у астронавта в невагомості.

Терк кидається тікати. Я біжу за ним.

Він зможе змусити решту знятися з якоря. Їм це не сподобається. Особливо Сонне не сподобається. Але він змусить їх це зробити.

Він біжить уздовж тріщини. Його ліхтарик блимає в темряві. Вночі в Кваанааку я виходила на лід, щоб принести додому шматки льоду з талої води. Вночі лід гостинний. У мене немає ліхтарика, але я біжу немов по рівній дорозі. Не те щоб без зусиль, але впевнено. Каміки чіпляються за лід не так, як його чоботи.

Йому не так уже багато треба — один-єдиний необережний крок, і він упаде, як упав Ісайя.

Білі поля, на яких залишився лежати сніг, утворюють у темряві шестикутники. Ми біжимо через Всесвіт.

Я раніше за нього перетинаю край глетчера і спускаюся вниз. Я хочу відрізати йому шлях до моторного човна. Він не бачив і не чув мене. Та все ж він знає, що я тут.

Лід — hikuliaq, новий лід, що утворився в тому місці, звідки віднесло старий. Він надто товстий, аби зміг пройти моторний