Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

так близько й тихо, — сказав він. — Ти ступив на небезпечну територію. Але говори, я тебе послухаю.

— Ваша милосте, підозрюю, що Треп не згадував про це у своєму листі, але я не лише музикант, а й студент Універ­ситету.

Судячи з погляду мейра, це ні про що йому не говорило.

— Якого університету? — запитав він.

— Того Університету, ваша милосте, — відповів я. — Я член ­Аркануму.

Алверон нахмурився.

— Ти замолодий, щоб таке казати. І нащо Трепові про це не згадувати?

— Ви не шукали арканіста, ваша милосте. Та й так далеко на схід із такими штудіями пов’язані певні негативні стереотипи, — так я найближче підійшов до правди: вінтасці забобонні до дурощів.

Мейр повільно кліпнув. Його лице посуворішало.

— Чудово, — сказав він. — Якщо ти той, ким називаєшся, зверши якесь магічне діяння.

— Я лише проходжу підготовку арканіста, ваша милосте. Але якщо ви бажаєте побачити трохи чарів… — я поглянув на три лампи на стінах, облизав пальці, зосередився й ущипнув ґніт свічки, що стояла на тумбочці біля мейрового ліжка.

У кімнаті стало темно, і я почув, як мейр налякано втягнув у себе повітря.

Дістав срібний перстень, і за мить він засяяв сріблясто-блакитним світлом. У мене захололи долоні, бо я не мав жодного джерела тепла, крім власного тіла.

— Досить, — сказав мейр. Якщо він і занервував, то в його голосі на це не було й натяку.

Я перейшов на той бік кімнати й відчинив затулені віконницями вікна. Кімнату залило сонячне світло. Трохи пахло квітами селасу, було чути пташину трель.

— Я завжди вважав, що перебування на свіжому повітрі позитивно впливає на будь-які недуги, що мучать тіло, хоча інші з цим не згодні, — я всміхнувся йому.

Алверон не усміхнувся у відповідь.

— Так, так. Ти дуже розумний. Підходь, сідай.

Я так і зробив, опустившись на стілець біля його ліжка.

— А тепер усе поясни.

— Я сказав Кодікусу, що укладаю збірку оповідок зі шляхетних домів, — сказав я. — Зручне виправдання, бо це також пояснює, чому я проводив час із вами.

Обличчя мейра залишалося похмурим. Я помітив, як біль затуманив йому очі — наче хмара насунула на сонце.

— Доказ, що ти вправно брешеш, навряд чи принесе тобі мою довіру.

У мене в животі почав затягуватися холодний вузол. Я вважав, що мейр прийме істину легше.

— Однозначно, ваша милосте. Я збрехав йому, а вам кажу правду. Вважаючи мене звичайним паничем-неробою, він дозволив мені дивитись, як він готує ваші ліки, — я підняв бурштиновий флакон. Сонячне світло заломлювалось у склі, перетворюючись на веселки.

Алверон залишався незворушним. Його зазвичай ясні очі затуманилися від спантеличення й болю.

— Я прошу доказів, а ти розповідаєш мені історію. Кодікус понад десять років був мені відданим слугою. А втім, я подумаю над тим, що ти сказав, — його тон підказував, що роздум цей буде коротким і недобрим. Алверон простягнув руку, чекаю­чи на пляшечку.

Я відчув, як у мені спалахнув маленький вогник гніву. Він приборкав холодний страх, що намагався засісти в моїх ­ну­трощах.

— Ваша милість бажає доказів?

— Я бажаю ліків! — різко відповів він. — І поспати. Прошу…

— Ваша милосте, я можу…

— Як ти смієш мене перебивати?! — Алверон відчайдушно намагався сісти на ліжку прямо. Його голос став лютим. — Ти зайшов надто далеко! Негайно йди, а я, можливо, ще подумаю, чи користуватися твоїми послугами далі, — він тремтів від гніву, а його рука досі тягнулася до пляшечки.

На мить запала тиша. Я простягнув пляшечку, та сказав, перш ніж Алверон за неї взявся:

— Ви нещодавно блювали. Блювотиння було молочно-­біле.

Напруження в кімнаті стрімко зросло, але мейр, почувши мої слова, застиг.

— Ваш язик видається товстим і важким. У роті сухо, відчувається дивний, різкий смак. Вам кортіло солодощів, цукру. Ви прокидаєтеся серед ночі й розумієте, що не можете ворушитися, не можете говорити. Вас уражає параліч, уражають кольки й бездумна паніка.

Поки я говорив, рука мейра поволі віддалилася від пляшечки. Його обличчя вже не було ані лютим, ані сердитим. Очі здавалися невпевненими, майже наляканими, але знову стали ясними, неначе страх частково пробудив обережність, яка спала в ньому.

— Кодікус розповів тобі, — сказав мейр, але тон у нього був геть не впевнений.

— Чи став би Кодікус детально обговорювати вашу хворобу з незнайомцем? — із притиском запитав я. — Мене турбує ваше життя, ваша милосте. Якщо для його порятунку доведеться діяти на шкоду пристойності, я так і зроблю. Дайте мені дві хвилини, щоб висловитись, і я надам вам докази.

Алверон повільно кивнув.

— Я не стверджуватиму, буцімто знаю, що саме так діє, — я помахав пляшечкою. — Але те, що вас отруює, здебільшого складається зі свинцю. Це пояснює параліч, біль у м’язах і внут­рішніх органах. Блювоту й заціпеніння.

— Заціпеніння в мене не було.

— Гм-м-м… — я окинув його критичним поглядом. — Це доб­ре. Але тут є не лише свинець. Гадаю, тут міститься чимала доза офалуму, а він речовина не зовсім отруйна.

— І що ж це таке?

— Це радше лікарський або наркотичний засіб.

— То що це? — різко запитав мейр. — Отрута чи ліки?

— Ваша милість коли-небудь вживала лауданум?

— Одного разу, коли я був молодшим, щоб поспати, попри біль у зламаній нозі.

— Офалум схожий на нього, але його зазвичай уникають, оскільки він викликає сильну залежність, — я трохи помовчав. — Також його називають ґлеєм дерева денер.

Тут мейр поблід, і цієї миті його очі стали майже цілковито ясними. Про солодкожерів знали всі.

— Підозрюю, що він додав його, бо ви вживали ліки нерегулярно, — продовжив я. — Від офалуму вам почало б їх кортіти, і водночас він полегшував би ваш біль. Також це пояснювало б, чому вам кортить солодкого, вас кидає в піт і ви бачили дивні сни. Що ще він туди додав? — замислився я. — Мабуть, швокорінь або манум, щоб ви не блювали забагато. Розумно. Жахливо й розумно.

— Не так уже й розумно, — неприродно всміхнувся мейр. — Убити мене йому не вдалося.

Я завагався, а тоді вирішив сказати йому правду.

— Убити вас було би просто, ваша милосте. Він із легкістю міг би розчинити в цій пляшечці достатньо свинцю, щоб вас убити, — я підніс пляшечку до світла. — Використати достатньо, щоб зробити вас хворим, але не вбити й не паралізувати, — ось що важко.

— Чому? Навіщо мене труїти, якщо не заради вбивства?

— Цю загадку було б легше розгадати вашій милості. Ви більше знаєте про відповідні політичні перипетії.

— Нащо мене взагалі труїти? — у голосі мейра відчувалося щире спантеличення. — Я щедро йому плачу. Він шанований придворний. Має право займатися власною роботою й по­дорожувати, коли забажає. Прожив тут понад десять років. Чому зараз? — він похитав головою. — Кажу ж тобі: це безглуздо.

— Гроші? — припустив я. — Як то кажуть, кожна людина має ціну.

Мейр продовжив хитати головою. А тоді раптом підвів погляд.

— Ні. Я щойно згадав. Я захворів задовго до того, як мене почав лікувати Кодікус, — він зупинився, щоб подумати. — Так,