Читати книгу - "Привид"

class="p1">— Ти брешеш! Ти завжди брешеш! — Олег закліпав очима, щоб прогнати сльози. — Що ти зробиш, якщо я відмовлюся здатися?

— Тоді мені доведеться заарештувати тебе прямо тут.

З вуст Олега вирвалося щось схоже на стогін — наполовину скептичний сміх і наполовину здивований зойк.

— Ти божевільний, Харрі.

— Таким мене народили, Олеже. І я роблю те, що маю робити. Так само, як і ти маєш робити те, що мусиш робити.

— Мусиш? Як тебе послухати, то виходить, що це прокляття якесь. Невідворотність.

— Можливо.

— Це повна бздура!

— Тоді зламай те прокляття, Олеже. Бо ти ж не хочеш більше убивати.

— Геть звідси! — заверещав Олег. Пістолет затремтів у його руці. — Вимітайся! Ти вже не працюєш у поліції!

— Вірно, не працюю, — погодився Харрі. — Але я вже сказав, що… — Він стиснув губи довкола чорної цигарки і зробив глибоку затяжку. Заплющив очі і дві секунди постояв мовчки, немов насолоджуючись нею. А потім зі свистом випустив з легенів повітря і дим —…що я — поліцейський.

Харрі кинув цигарку собі під ноги. Наступив на неї, рушивши до Олега. Підняв голову. Олег був заввишки майже як він. За прицілом націленого пістолета Харрі побачив хлопцеві очі. Побачив, як він звів курок. І збагнув, яким буде фінал. Він стояв на заваді, а хлопець також не мав вибору; вони були двома невідомими величинами у рівнянні, яке не мало розв’язання, двома космічними тілами, що йшли курсом на неминуче зіткнення, грою в «Тетріс», де мав бути лише один переможець. Він сподівався, що Олегу опісля не забракне кмітливості позбутися пістолета, що він сяде на літак до Бангкока, ніколи ані слова не скаже Ракелі, ніколи не прокидатиметься вночі від власного вереску в кімнаті, повній привидів з минулого, і що йому вдасться налагодити собі життя, яким варто жити. Бо його власне життя таким не було. Вже не було. Воно втратило свій сенс. Затиснувши нерви в кулак, Харрі продовжував іти, гостро відчуваючи вагу свого тіла і бачачи, як збільшується чорне око ствола. Осінній день, помаранчеве листя, Олегу десять років, і вітер куйовдить йому волосся; поруч із ним — Ракель і Харрі, вони вдивляються в об’єктив кишенькового фотоапарата, чекаючи, коли клацне автоспуск. Фотографічний доказ того, що їм це вдалося, вони жили життям, яким варто жити, вони досягли вершини щастя. Палець Олега, білий на кісточці суглоба, міцніше огорнув спусковий гачок. Вороття немає. Ніколи не мав він часу, щоби встигнути на літак. Ніколи не було жодного літака. Не було ніякого Гонконга. Просто було уявлення про життя, яким ніхто з них не мав змоги жити. Харрі не відчував страху. Лише смуток. Коротка черга прозвучала як єдиний постріл, і в кімнаті затремтіли вікна. Харрі відчув фізичний тиск куль, що поцілили йому в груди. Від відбою пістолет підстрибнув, і третя куля влучила йому в голову. Харрі упав. Під ним — темрява. І він у неї пірнув. Темрява проковтнула його і понесла в прохолодну безболісну порожнечу. «Нарешті», — подумав він. І це була остання думка Харрі Холе. Що нарешті, нарешті він вільний.

Пацючиха-мати прислухалася. Верески її дитинчат стали чутнішими й настирливішими після того, як церковні дзвони відбили десять і замовкли, а поліцейська сирена спочатку наблизилася, а потім вщухла на відстані. Чулися лише слабкі удари серця. Десь у пам’яті пацючихи вже зберігався запах пороху і друге, молодше, тіло, яке лежало тут, спливаючи кров’ю на цій самій кухонній підлозі. Але то було ще влітку, задовго до того, як народився цей виводок. І оте молодше тіло не закривало собою вхід до гнізда.

Пацючиха вже знала, що крізь шлунок людини прогризтися було важче, ніж здавалося, тому вона мала поміркувати над іншим варіантом. І повернулася до того, з чого почала.

Вп’яла зуби в шкіряний черевик.

Знову полизькала метал, солонуватий метал, що стирчав поміж двома пальцями правої руки.

Видряпалася по піджаку, який відгонив потом, кров’ю та харчами. Стількома харчами, що, здавалося, цей лляний піджак побував у контейнері для об’їдків.

І ось вони знову — молекули отого надзвичайно різкого запаху диму, який повністю не вивітрився. Та навіть від цих нечисленних молекул очі в неї засльозилися, і їй стало важко дихати.

Пацючиха пробіглася по передпліччю, перебралася через плече і виявила просякнутий кров’ю бинт, обмотаний довкола шиї. Це її на якусь мить відволікло. Потім вона знову почула верески своїх дитинчат і перебралася на груди. З двох круглих отворів у піджаці і досі йшов сильний запах. То був запах сірки й пороху. Одна куля пройшла крізь серце; принаймні, пацючиха чула ледь вловимі вібрації, коли воно билося. Воно й досі билося. Потім вона перебігла на лоба, полизькала кров, що стікала одною тоненькою цівкою з русявого волосся. Спустилася до губ, ніздрів та повік. На одній щоці виднівся довгий шрам. Пацючий розум працював так, як працює він під час експериментів, коли пацюків поміщають до лабіринту, — з приголомшливою раціональністю й ефективністю. Щока. Порожнина рота. Шия безпосередньо під головою. І тоді вона зможе проникнути чоловікові попід тіло, туди, де вхід до гнізда. Життя пацюка просте й тяжке. Ти робиш те, що маєш робити.

Частина п’ята

44

На річці Акерсельва блищало місячне сяйво, перетворюючи забруднений струмок на золотистий ланцюжок, що біг через місто. Мало хто з жінок наважиться пройтися безлюдними стежками біля води, але Мартіна наважилася. У «Сторожовій Вежі» день видався важким, і вона втомилася. Але втомилася по-хорошому. Бо день був довгий, і вона встигла зробити багато добрих справ. Із темряви до неї наблизився якийсь хлопець, побачив її обличчя в світлі ліхтарика, тихо промимрив: «Привіт» і знову розчинився в темряві. Рікард уже кілька разів просив її ходити додому іншим маршрутом, особливо тепер, коли вона завагітніла, але Мартіна відказала, що то — найкоротший шлях до Грюнерльокки. Ніхто не забере у неї її рідного міста! До того ж, вона знала так багато людей, що жили під мостами, що почувалася там безпечніше, аніж в якомусь шикарному барі західної частини Осло. Вона вже пройшла повз A&B на площі Шус-плясс і рушила в напрямку бару «Бла», коли раптом почула, як асфальт задвигтів від коротких та різких ударів черевиків. На неї вибіг високий хлопець. Перш ніж він встиг пробігти повз неї і, хекаючи від натуги, зникнути в темряві, Мартіна краєм ока побачила його обличчя. То було знайоме обличчя, яке вона бачила колись у «Сторожовій Вежі». Але їх було так