Читати книгу - "Макбет"

стільці — Олафсон, а радіо продовжувало грати.

Макбет підвівся і вимкнув його.

— І що тепер? — спитав Сейтон.

— Цсс! — просичав Макбет.

— Що?

— Заткнись на хвильку! — Макбет обхопив перенісся великим та вказівним пальцями. Він втомився. Настільки втомився, що не міг думати так ясно, як потребував поточний момент. Але він мусив мислити чітко і ясно. Мусив прийняти зараз кардинально важливі рішення, бо результат боротьби за владу в місті мав вирішитися впродовж кількох наступних годин.

— Моє ім’я, — мовив Олафсон.

— Що?

— По радіо прозвучало моє ім’я. — Він сором’язливо усміхнувся. — Напевне, ще нікому з моєї родини не доводилося чути своє ім’я по радіо.

Макбет прислухався до тиші. Гудіння автомашин, куди поділося звичне глухе гудіння машин? Місто неначе затамувало подих. Він підвівся.

— Ходімо.

Вони спустилися ліфтом до підвалу.

Пройшли повз прапор спецназу з червоним драконом. Сейтон відімкнув зброярню й увімкнув світло.

Між підставками для зброї сидів зв’язаний і припнутий до сейфа хлопець з кляпом у роті. Чорні зіниці його карих очей розширилися від страху.

— Ми відвеземо його до казино «Інвернесс», — сказав Макбет.

— До «Інвернессу»?

— Залишатися тут небезпечно. Всім нам. А перебравшись до «Інвернессу», ми зможемо поставити Тортела на коліна.

— А хто це — «ми»?

— Останні з тих, що не зрадили. Ті, кому після перемоги дістанеться винагорода.

— Ви, я та Олафсон? І ми зможемо поставити все місто на коліна?

— Довіртеся мені. — Макбет погладив Касі по голові, наче той був слухняним песиком.

— Ми потрібні Гекаті, і Геката нас захистить.

— Проти всього міста? — спитав Олафсон.

— У Гекати помічників — ціла армія, Олафсоне. Вони такі ж невидимі, як і він, але вони — скрізь. Вони вже двічі врятували мені життя. На нашому боці — двійнята Гатлінга та закони Кеннета. Коли Тортел здасться й оголосить надзвичайний стан, місто буде моїм. Ну як? Вірність і братерство?

Олафсон заплющив очі.

— Хрещені вогнем, — прошепотів він, і його шепелявий голос відлунив від бетонних стін.

Сейтон поглянув на них, презирливо скривившись. Але потім його вузькі губи повільно розпливлися в лиховісній посмішці.

— Поєднані кров’ю.

40

Дафф сидів на софі у вітальні Тортела. Всі четверо знервовано дивилися на мера, який стояв біля телефону, притиснувши слухавку до вуха. Була за дві хвилини північ. Тиск піднімався все вище й вище, і вже час від часу чулося гуркотіння грому. Невдовзі місто отримає прочухана за те, що насолоджувалося теплим днем. «Так. Ні. Так. Ні», — казав мер у слухавку. А потім поклав її. Поплямкав губами, наче отриману інформацію треба пережувати і проковтнути.

— Ну, як? — нетерпляче спитав Малкольм.

— Є дві новини — добра і погана. Добра полягає в тім, що суддя Верховного суду Арчибальд упевнений, що, виходячи з наявних у нас доказів, можна буде виписати федеральний ордер на арешт Макбета і що у відповідності до цього ордера сюди можуть прислати підрозділ федеральної поліції.

— А погана? — поцікавився Малкольм.

— Ця справа є політично делікатною, а тому забере певний час, — відповів Тортел. — Ніхто не захоче арештовувати старшого комісара, якщо існуватиме небезпека, що справа розсиплеться в суді. Адже все, що ми маємо, — це радіоінтерв’ю з Ленноксом, який сам щойно зізнався у співучасті в убивстві. Арчибальд каже, що йому доведеться на декого натиснути, але за найсприятливіших обставин отримати ордер на арешт можна буде завтра вранці.

— Це те, що нам треба, — сказала Кетнесс. — Отже, мусимо протриматися ніч і кілька годин завтра вранці.

— Начебто так, — зазначив Малкольм. — Шкода, що обставини не дозволяють нам влаштувати невеличкий сабантуй.

— Навпаки, — заперечив Тортел, повертаючись до служниці, яка щойно зайшла до кімнати. — На війні чим важче давалася нам перемога, тим більш заповзято ми її святкували! Агнесо — шампанського!

— Так, сер, але вам телефонують.

— Мабуть, то Касі, — зрадів Тортел.

— На жаль, це містер Макбет.

Усі перезирнулися.

— Переведи дзвінок на цей телефон, — наказав Тортел.

Макбет відкинувся на спинку крісла, притиснувши слухавку до вуха і втупивши погляд у обернений донизу золотий шпиль на люстрі, яка висіла над ним і над безлюдною ігровою кімнатою. Він був один. З мезоніну долітали звуки — там Сейтон з Олафсоном збирали кулемети Гатлінга, однак він все одно був один. Бо поруч з ним не було Леді. Щойно прибувши з управління до казино, вони взялися до роботи. Півгодини пішло на те, щоб випровадити геть усіх гравців у рулетку та картярів, а також людей, які вечеряли в ресторані. Ігри довелося перервати, фішки конвертувати в гроші, а деякі клієнти наполягали, що хочуть все доїсти й допити, хоча платити за напої та наїдки їх ніхто не примушував. Дехто з гравців протестував — мовляв, сьогодні суботня ніч і таке інше, і їх довелося буквально виштовхувати геть. Звісно, Леді організувала б усе це значно м’якше та елегантніше, але Джек, якого Макбет послав за нею, повернувся сам-один. І це було добре — їй треба відпочити, бо битва буде довгою й важкою. Вони познімали з вікон грати, а з кожного кінця мезоніну встановили кулемети.

— Тортел слухає, — мовив мер, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Доброго вечора, пане мере. Все нормально?

— Я — живий.

— От і добре. Я радий, що ми врятували вас від замаху на вбивство. Маю підозру, що все це організував Геката. Вибачте, що вашому водієві довелося заплатити власним життям. І що Леннокс збожеволів від рани, на яку сам наразився.

Тортел сухо розсміявся.

— Тобі кінець, Макбете. Чи ти ще не второпав?

— Важкі часи настали, еге ж, Тортеле? Вибухи на горішніх поверхах, стрілянина на вулицях, спроби вбити старшого комісара та мера. Я телефоную, бо вважаю, що тобі слід негайно оголосити надзвичайний стан.

— Цього не станеться, Макбете. Натомість зараз виписують ордер на твій арешт.

— Ага, ти вже викликав підкріплення зі столиці? Я так і знав. Але, перш ніж випишуть ордер, я встановлю контроль над цим містом, і тоді буде вже запізно. Я матиму недоторканість. Старший комісар Кеннет виявився далекогляднішим, аніж багато хто вважав.

— І ти правитимеш містом, як твої попередники-диктатори?

— У такі буремні часи, мабуть, буде краще, якщо штурвалом керуватиме рука, міцніша за твою, Тортеле.

— Ти — ненормальний, Макбете. З якого це дива я буду оголошувати надзвичайний стан і передавати тобі владу?

— А з того, що в мене твій позашлюбний син, якому я відріжу голову, якщо ти не зробиш так, як я кажу.

Макбет почув, як на тому боці лінії мимовільно охнули.

— Тому не лягай спати, Тортеле. Я даю тобі кілька годин