Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

поцілувала і сказала, що назавжди збереже цей подарунок.

Вивчаючи вміст сейфа, розчулений Роберт знайшов коло тієї корчомахи стосик своїх світлин різних років. На звороті кожної, навіть зовсім недавньої, Тамара зробила помітки. На останній, квітневій, коли вони їздили дивитися автомобільні перегони, Роберт дивився в бінокль і коментував заїзди. І Тамара написала на звороті: «Мій Роберт, як і раніше, любить життя. Я кохатиму його до останнього подиху».

Крім світлин, там були різні дрібнички, нагадування про їхнє спільне життя: запрошення на весілля, на святкування дня народження Дженні, випускні фото, різні подаруночки, що, як він вважав, давно вже опинилися в смітнику. Його подарунки — дешева брошка, ручка-сувенір і оте серпантинове прес-пап’є, що він придбав під час відпустки в Канаді: за кожен дарунок його сварили: «Ох, Бобусику, і що я робитиму з цим непотребом?». І ось виявилося, що вона все це побожно зберігає у сейфі. Робертові спало на думку, що дружина ховає у сейфі свої серце, і він замислився: чому?

На четвертій полиці лежав грубий зошит у шкіряній палітурці. Він розгорнув його: то був Тамарин щоденник. Його дружина вела щоденник. А він і не знав. Розгорнувши навмання той зошит, він прочитав, посвітивши ліхтариком:

1 січня 1975 року

Святкували Новий рік у Річардсонів.

Оцінка вечора: 5 з 10. Страви ще нічого, але Річардсони дуже нецікаві люди. Ніколи досі не помічала цього. Здається, Новий рік — вдала нагода дізнатися, хто з ваших друзів нудний, а хто ні. Бобусик невдовзі помітив, що мені тоскно, і захотів розважити. Він корчив гримаси, розповідав анекдоти, вдавав, ніби краб на його тарілці розмовляє. Річардсони реготали. Пол навіть підвівся і записав один анекдот, сказав: щоб не забути. А я тільки насварила його, та й усе. Коли ми поверталися, стільки всього наговорила йому! «З твоїх заяложених анекдотів ніхто не сміється. Ти жалюгідний. Хто просив тебе корчити мартопляса? Ти інженер на великій фабриці чи хто? Поговори про роботу, покажи, що ти серйозний, поважний чоловік. Ти ж не в цирку, чорт забирай!» Він відповів, що Пол реготав із його жартів, а я звеліла замовкнути, сказала, що не хочу його слухати.

Хтозна, чому я така злюка. Я так його люблю. Він такий добрий, уважний. Не знаю, чому я з ним так поводжуся. Потім лютую на себе, ненавиджу себе і через те стаю ще гірша.

Сьогодні, першого дня нового року, я обіцяю собі змінитися. Хоча я щороку це собі обіцяю і ніколи не дотримуюся. Кілька місяців тому почала відвідувати лікаря Ешкрофта з Конкорда. Це він порадив мені вести щоденник. Він приймає мене раз на тиждень. Ніхто про це не знає. Мені буде дуже соромно, якщо хтось довідається, що я ходжу до психіатра. Люди скажуть, що я божевільна. Та я не божевільна. Я хвора. Хвора не знати на що. Ешкрофт каже, у мене потяг руйнувати все, що мені дороге. Це називається аутодеструкція. Каже, я боюся смерті й це може бути якось пов'язано. Не знаю. Знаю тільки, що мені погано. І що я кохаю свого Роберта. Я кохаю лише його. Що я без нього б робила?

Роберт згорнув зошит. Він плакав. Його дружина написала те, що ніяк не могла йому сказати. Вона його кохає. Справді кохає. Кохає лише його. Він ще ніколи не читав таких чудових слів. Утерши очі, щоб не заляпати сторінку, він перечитав іще раз; біднесенька Тамара, люба Тамара, вона страждала мовчки. Чому вона не сказала йому про Ешкрофта? Якщо їй погано, він страждатиме разом із нею, для того вони й одружилися. Посвітивши на останню полицю, він помітив папірець Гаррі, і це повернуло його до тями. Він згадав, навіщо прийшов сюди, згадав, що дружина лежить у ліжку, напившись снодійного, і що він повинен позбутися цього папірця. Він раптом розгнівався на себе за цей вчинок і замалим не відмовився від свого наміру, аж раптом йому спало на думку, що як він знищить той папірець, дружина, може, менше думатиме про Гаррі Квеберта, а більше — про нього, Роберта. Він для неї важливіший, вона його кохає. Тож узяв той аркуш і тихенько вийшов із «Кларксу», впевнившись перед тим, що не лишив ніяких слідів. Поїхав на велосипеді назад і в якомусь глухому провулку підпалив текст Гаррі Квеберта запальничкою. Дивився, як папір палає, скручується спершу в золотавому, потім у блакитному полум’ї, й потроху щезає. Незабаром від нього й сліду не лишилося. Роберт повернувся додому, надів ключа дружині на шию і ліг поруч, міцно її обнявши.

За два дні Тамара побачила, що папірця в сейфі нема. Жінка аж не тямилася: вона ж точно його туди клала, і тепер його там нема. Відімкнути сейф ніхто не міг, ключ завжди у неї, замок цілий, усе на місці. Невже вона згубила його в кабінеті? Чи несамохіть поклала не туди? Вона годинами нишпорила в кімнаті, вивертала шухляди і знову клала в них речі, перебирала папери і знову складала у стоси, та все було марно: той папірець безслідно щез.

*

Роберт Квінн розповів, що коли за декілька тижнів після того Нола зникла, дружина аж занедужала.

— Вона казала: якби в неї був той аркуш, поліція могла б узятися за Гаррі Квеберта. А Пратт пояснив їй, що без того папірця нічого не може вдіяти. Її охопила істерика. По сто разів на день вона вигукувала: «Це Квеберт! Це Квеберт! Я знаю, ти знаєш, усі ми знаємо! Ти ж бачив ту писанину,