Читати книгу - "Острів Дума"

хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.

— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.

— Про що ми тут балакаємо? — спитав Ваєрмен. Він читав текст, масуючи собі скроні. Я поцікавився в нього, чи не болить голова.

— Ні. Просто тут... ні, ну, курва-матінко... — не перестаючи терти пальцями скроні, він підняв на мене вирячені очі. — Чорт забирай, вона випала з запряженої поні бідки — двоколісного візка — і вдарилася головою об камінь, так тут принаймні написано. Очуняла в місцевому лазареті, коли її вже хотіли везти до шпиталю в Сент-Піті. Після того почалися судороги. Ось написано: «Судороги в маленької Елізабет потроху проходять і, схоже, це не завдасть їй шкоди в майбутньому». Тоді-то вона й почала малювати!

— Інцидент приключився, певне, невдовзі після того, як вони сфотографувалися на той сімейний портрет, бо в такому віці діти дуже швидко змінюються, а тут вона точно така ж, як і на тім фото.

Ваєрмен, здавалося, мене не чув.

— Ми всі в одному човні, — промовив він.

Я хотів було спитати, що він має на увазі, та раптом зрозумів, що нема сенсу. Натомість погодився з ним:

— Si, senior.

— Вона вдарилася головою. Я вистрелив собі в голову. Тобі розтрощив голову екскаватор.

— Кран.

Він відмахнувся, показуючи, що не вбачає тут різниці. А слідом тією ж рукою вхопив мене за моє єдине зап’ястя. Пальці в нього були холодними.

— В мене є питання, мучачо. Чому вона перестала малювати? І чому я ніколи не починав малювати?

— Не можу вгадати, чому вона перестала. Можливо, просто забула — заблокувала собі пам’ять, — а можливо, вона відчайдушно брехала, що не вміє. А щодо тебе, в тебе є інший талант — емпатія. А на острові Дума твоя емпатія виросла до телепатії.

— Та маячня це все, — відмахнувся він.

Я чекав.

— Ну, ні, — промовив він. — Хай не маячня. Але ж все минулося, нічого з того нема. Хочеш щось скажу, аміго?

— Авжеж, кажи.

Він показав великим пальцем собі через плече на тісну сімейну купку в іншому кінці кафетерію. Вони дискутували про щось своє. Тато якраз тряс пальцем перед носом Мами. А може, то була Сестриця.

— Пару місяців тому я міг би сказати тобі, про що вони там торохтять, а зараз все, на що я спроможний, так це на вірогідні здогадки.

— А результат може бути той самий, — сказав я. — Але хіба ти поміняв би свій теперішній стан на той талант? Бачення очима на випадкові просвітлення розуму?

— Господи, нізащо! — сказав він, а відтак, іронічно, печально, кривувато усміхаючись, обвів очима кафе. — Мені важко повірити навіть у те, що ми зараз з тобою про це балакаємо. Я все ще боюся, що прокинусь і все буде, як було — рядовий Ваєрмен, рівняйсь.

Я подивився йому просто в очі:

— Цього не мусить трапитися.

— 10 —

У Daily Echo писалося, що дитя Елізабет (так її й називали впродовж всієї статті) почала розвиватися в артистичному напрямку, щойно її повернули додому. І швидко прогресувала «набираючись вміння і майстерності, як здавалося її здивованому батькові, з кожною годиною». Починала вона з кольорових олівців (знайомо? — спитав Ваєрмен), а потім перейшла на акварельні фарби, коробку яких зачудований Джон Істлейк привіз їй з Вінісу. За три місяці після інциденту, проведені переважно в ліжку, вона намалювала буквально сотні акварелей, продукуючи їх з такою швидкістю, що це навіть лякало Джона Істлейка і її сестер. (Якщо свою думку мала також Няня Мельда, газету вона не цікавила.) Істлейк, за порадою лікаря, намагався трохи пригальмувати дочку, але від того ставало тільки гірше. Починалися капризи, ридання із заламуванням рук, безсоння, напади лихоманки. Дитя Елізабет говорила, що, коли вона не має змоги малювати, «в неї болить голова». А її батько розповідав, що, коли вона малює, тоді «їсть, мов якась конячка, яких вона так любить малювати». Схоже, автору статті, якомусь М. Рікерту, це означення дуже сподобалося. Мені пригадалися мої старі знайомі — припадки ненажерливості.

Я вже втретє проглядав стару статтю, з Ваєрменом, котрий сидів з того боку, де в мене мала б бути права рука, якби я її мав, аж тут відчинилися двері і ввійшов Джин Гедлок. Він був у тій самій рожевій сорочці і чорній краватці, що й на виставці, тільки розстібнув комір і розслабив вузол краватки. На ньому все ще були зелені хірургічні штани й зелені калоші поверх черевиків. Голова опущена. Коли він її підняв, я побачив обличчя довге й печальне, мов у якогось старого гончака.

— Об одинадцятій дев’ятнадцять, — промовив він. — Шансів не було ніяких.

Ваєрмен сховав своє лице у себе в долонях.

— 11 —

У Ріц, куди мені аж ніяк не хотілося, я, втомлено накульгуючи, потрапив о чверть на першу ночі. Краще б мені було опинитися в своїй спальні у Великій Ружі. Лежати посередині ліжка, скинувши додолу, як колись, декоративні подушки, нову ляльку, і притискати до грудей Ребу. Лежати й дивитися на обертання вентилятора. Найбільше мені хотілося поринути в сон під мурмотіння мушель під будинком.

Натомість я опинився серед цього холу: надто пишного, повного людей і музики (навіть о цій годині піаніст в кутку грає щось легке на роялі), а найгірше — тут забагато світла. І моя сім’я все ще тут. Я не був на церемоніальній вечері. Я не маю права пропустити церемоніальний сніданок.

Я попросив у клерка свій ключ. Він подав мені його разом з купою листів. Я відкривав їх один по одному. Здебільшого вітання. Послання від Ілси було інакшим: «Ти в порядку? Якщо я не побачу тебе о 8 ранку, піду тебе шукати. Чесно попереджаю».

Останнім в пачці був конверт від Пам. У ньому записка, лише чотири коротких слова: «Я знаю, вона вмерла». Невимовлене теж лежало в конверті. Ключ від її номера.

— 12 —

Через п’ять хвилин я стояв з ключем в руках перед дверима