Читати книгу - "Свій час"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я бачив свого мертвого хлопчика, і я знаю. А більше не знає ніхто. І що найстрашніше, не бажає знати.
Я, паралізований старий, залежний від медичних програм, нічого не можу. Та й усі вони теж не можуть — засівши по стільниках своїх хроносів, нездатні хоча б якось скоординуватися і бодай щось спільно вирішити, я вже не кажу вдіяти. Чи навіть по-справжньому злякатися, збагнувши нарешті, як легко перебити нас поодинці.
Палець, німіючи, таки влучає в потрібний сенсор, і панель висвітлюється, і Паютка дивиться з самого краю відданими круглими очима. Вона єдина нікуди не поспішає.
А я зобов’язаний вникнути, відстежити, зрозуміти, чи все вже втрачено, чи ще можна спробувати щось урятувати. Чи існує він досі, мій безтолковий, охоплений панікою, безпорадний і безмежно наївний світ-задвірки, — чи вже от-от висадять з ноги шлюз за моєю спиною, розірвавши під три чорти занадто тонку матерію хроноса разом із хисткою ілюзією безпеки та химерою свого часу?..
Але по-справжньому я боюся не цього.
Я, чий зношений організм здав і здався, не витримавши дикого перепаду хроноприскорень і хроносповільнень, почав відмовляти — система за системою, функція за функцією, — чудово розумію, незважаючи на всі запевнення рекламних проспектів клінік-конкурентів, що ніяких енергофінансів світу не вистачить, щоб усе це повернути; щонайбільше — підтримувати штучно, та й то до певної межі. І боюся, панічно боюся (Карл у Клари, числа Фібоначчі, десять заповідей, шість інертних газів, закон Ома!..), що слідом за травленням і серцевою діяльністю, дотиком і слухом, гостротою зору і прохідністю нервових імпульсів через спинний мозок полетить, деградує і перестане існувати найголовніше: пам’ять, інтелект, особистість.
Занадто пізно. А час не має зворотного ходу.
Він уже майже закінчився, мій час.
— Що ви, жодних спільників. Письменник — самотній вовк. Інших людей з їхніми можливостями я звик просто використовувати. Не питаючи згоди. Ясна річ, така стратегія неминуче призводить до того, що точнісінько так само, не запитуючи, використовують і тебе самого.
Та про це я нічого не можу вам сказати.
(із протоколу допиту підозрюваного Марковича А. І.)— Почитаєш? — запитав напівпошепки Скуркіс, сідаючи в сусіднє крісло, крайнє в ряду.
Віра мовчки похитала головою. Скуркіс показав схрещені руки, і Міша Красоткін, який стояв збоку біля сцени, кивнув.
Читала Машенька. Щось нове, принаймні Віра цього досі не чула, і хороше, сильне, як і все в неї. І Міша, перекинувшись організаційними знаками зі Скуркісом, знову повернувся до сцени і слухав, ледь закинувши голову.
— Як ти взагалі? — прошепотів над вухом Скуркіс.
Треба було цитьнути: Машенька читала, і хотілося слухати її, це ж лише другий ряд, будь-які розмови долинають до сцени… Та Вірі, як завжди, забракло рішучості, чи перешкодила делікатність — та хіба не однаково, хоч як назви… Відповіла самими вустами:
— Жоро, все добре.
У мене все добре. Життя триває, ось, вибралася ж сьогодні на поетичні читання, слухаю хороші вірші, а потім поспілкуюся із хтозна-відколи знайомими, але через це не менш цікавими, близькими і рідними людьми… Ось, мене навіть попросили почитати. Але сенс?.. мої давні вірші всі чули, а багато хто, Міша Красоткін точно, ще й знають напам’ять. Читати слід нове… нічого, якось згодом.
— Ти віриш, що це він?
Скуркісові кортіло побалакати; авжеж, ми з ним давно не бачилися, від самого фестивалю, і якщо я не відповім, може видатися, начебто я досі ображаюся, Боже милий, якби він лише знав, як це все неважливо, яка несосвітенна дурня… І не вставати ж посеред виступу Машеньки, не виходити ж у хол.
— Хто?
— Андрій. Підготував той вибух, — Скуркіс скоса глянув на сцену і підсунувся ближче, голова до голови. — Ти ж там ще залишалася, це ми підхопилися в неділю… І навіть бачила, мені розповідали… справді?
— Здалеку. Не знаю…
Його подих лоскотнув шию; Віра відсунулася мимоволі, ледь-ледь, на кілька сантиметрів. Машенька зробила паузу між віршами, і майнула цілковита тиша, тут же всі свої, а свої знають, що аплодувати поетові слід, лише проводячи його зі сцени. І напівбезгучне «не знаю» саме потрапило в цю тишу, як незручно, надто перед Мішею, ось він промовисто глянув у наш бік, ну не можна ж так…
Машенька почала читати наступний вірш, Красоткін відвернувся, а Скуркіс знову зашепотів:
— Ніколи не знати. Молодий, успішний, сім’я, діти, книжки… Але ж це все зовнішнє. А насподі приховано таке… боронь Боже, випустити назовні. І з кожним же з нас, творчих людей, може статися — будь-якої миті. Ніхто не застрахований, ніхто…
Він говорив ще щось, утовкмачував пристрасним напівшепотом, і вже не потребував реакції та зворотного зв’язку, самодостатній у своєму монолозі, й Віра вимкнулася з його звукової доріжки, як завжди уміла робити, зосередилася на сцені. Вслухалася в карбовані музичні рядки, і це було так добре, так співзвучно і близько, що здавалося, от-от —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свій час», після закриття браузера.