Читати книгу - "20 000 льє під водою"

class="book">«Наутілус», під дією своєї величезної ваги, став урізатися у воду, як ядро, інакше кажучи, став падати наче в порожнечу. Тут же всю електричну енергію переключили на насоси, щоб викачувати воду з резервуарів. Через кілька хвилин падіння загальмувалося. А незабаром манометр показав уже висхідний рух судна. Гвинт запрацював з такою швидкістю, що залізний корпус весь тремтів аж до заклепок, і ми помчали на північ.

Але скільки ж часу триватиме наше плавання під торосами, поки ми не досягнемо вільного простору океану? Ще день? Але я до того не доживу.

Напівлежачи на дивані в бібліотеці, я задихався. Лице моє зробилося ліловим, губи синіли, наставав повний функціональний розлад. Відчуття часу зникло. М’язи втратили здатність скорочуватися. Не можу сказати, скільки годин тривав такий стан. Я тільки усвідомлював, що це початок агонії. Я розумів, що вмираю…

Раптом я отямився. Кілька ковтків чистого повітря проникли в мої легені. Невже ми спливли на поверхню моря? Невже ми пройшли тороси?

Та ні! Це мої милі друзі, Нед і Консель, пожертвували собою, щоб врятувати мене, віддавши мені кілька ковтків повітря, що залишилися в одному з апаратів! Замість того щоб вдихнути самим, вони їх зберегли для мене і, самі задихаючись, уливали крапля по краплі в мене життя. Я хотів відіпхнути апарат, але вони схопили мене за руки, і протягом кількох хвилин я з насолодою дихав.

Я перевів погляд на годинник; він показував одинадцяту годину дня. Отже, настало 28 березня. «Наутілус» ішов зі страшною швидкістю — сорок миль за годину. Він наче угвинчувався в море.

Де ж капітан Немо? Невже він загинув? Невже разом з ним вмерли і його товариші?

Судячи з показань манометра, ми знаходилися усього в двадцяти футах від поверхні. Крижане поле незвичайної товщі відокремлювало нас від повітря землі. Хіба не можна його пробити? Можна! У всякому разі, «Наутілус» мав намір це зробити, я це відчував; він прийняв похиле положення, опустивши корму і піднявши догори бивень. Для цього досить було упустити воду в резервуари певним чином і тим порушити звичайну точку рівноваги. Потім, зробивши розгін усією міццю свого гвинта, він ринувся на крижане поле знизу, подібно до гігантського тарану. Він став довбати його помалу, то відпливаючи, то знову кидаючись на кригу, що усе більше тріщала, і, нарешті, останнім кидком «Наутілус» пробився на заледенілу поверхню моря і продавив її своєю вагою.

Скляні вікна розкрилися, можна сказати — розчахнулися, і хвилі морського повітря стали вливатися в «Наутілус».

Розділ сімнадцятий
ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ

Як я опинився на палубі, не знаю. Може, мене переніс туди канадець. Так чи інакше, але я дихав. Я пив ковтками живлюще морське повітря. Поруч зі мною мої товариші насолоджувалися його освіжаючими подихами. Нещасним, котрі довго голодували, людям не можна накидатися на першу запропоновану їжу. Нам же, навпаки, не треба було стримувати себе, ми могли всією силою своїх легень вдихати морське повітря, а морський бриз сам собою вливав у нас цей п’янкий нектар.

— Ах, кисень, яке це благо! — у захваті говорив Консель. — Тепер, пане Аронаксе, не бійтеся насолоджуватися ним. Тут вистачить його на всіх!

Нед Ленд не промовляв ні слова, а тільки розкривав свій рот, але так, що навіть акулі зробилося б страшно. А який у нього був могутній вдих! У легенях канадця була така «тяга», як у добре розтопленій печі.

До нас швидко поверталися сили, і, коли я огледівся, то побачив, що на палубі були тільки ми. Нікого з екіпажу. Навіть капітана Немо. Дивні моряки «Наутілуса» задовольнялися тим повітрям, що циркулювало усередині самого судна. Жоден не вийшов насолодитися свіжим повітрям.

Перші вимовлені мною слова були словами подяки двом моїм товаришам. Протягом довгих годин нашої агонії Консель і Нед підтримували в мені життя. Ніякою подякою не можна було відплатити за їхню відданість.

— Добре вже, пане професоре, нічого говорити про це! — відповів мені Нед Ленд. — У чому ж тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше. Отже, його і треба було зберегти.

— Неправильно, Неде, — відповів я. — Немає нікого вище за людину доброї і шляхетної душі, а ви — такий!

— Гаразд! Гаразд! — повторював збентежений канадець. — І ти, мій милий Конселю, ти теж дуже страждав.

— Та ні — не дуже. Якщо по правді, мені, звичайно, трохи бракувало повітря, але, по-моєму, я до цього пристосований. Крім того, я бачив, що пан професор непритомніє, а від цього в мене пропадало бажання дихати. Як-то кажуть, у мене перехоплювало подих.

Консель, почуваючи, що заплутався в поясненнях, махнув рукою.

— Друзі мої, — відповів я, глибоко розчулений, — тепер ми навіки пов’язані один з одним, і стосовно мене ви маєте повне право…

— Яким я скористаюся, — перервав мене канадець.

— Еге! — вимовив Консель.

— Так, — продовжував Нед Ленд, — правом узяти вас із собою, коли я полишу