Читати книгу - "Містер Мерседес"

як він це робить кожні кілька секунд —

відстежуючи свій периметр, точно, як був сказав Ходжес, що він так

робитиме — і його очі затримуються на маленькій чорношкірій дівчинці, яка

сидить за пару рядів праворуч від нього.

«Я її звідкись знаю?»

— Кого ви шукаєте? — гукає йому гарна дівчина з ногами-патичками, перекрикуючи перші акорди наступної пісні. Брейді її ледве чує. Вона йому

усміхається, і Брейді думає: «Як це кумедно — дівчині з ногами-патичками

ще й усміхатися з якогось приводу. Цей світ її царствено виїбав, аж по

самі гланди, аж донесхочу, тож звідки тут може взятися бодай найменша

усмішечка, не кажучи вже про такий радісний, на всі щоки, вищир?».

Він думає: «Мабуть, вона чимсь обдовбана».

— Свого друга! — гукає він у відповідь цій дівчині.

Думаючи: «Ніби вони є в мене».

Ніби.

36

Ґеллісон веде Холлі й Джерома за собою в… ну, десь. Ходжес сидить на

ящику з похиленою головою, упершись долонями собі в стегна. До нього

нерішуче наближається один з ровді й пропонує викликати йому невідкладну

медичну допомогу. Ходжес дякує, але відмовляється. Він сумнівається, що

крізь гуркіт, який видають «Довколишні», Брейді зможе почути виття сирени

машини невідкладної допомоги (чи будь-чого іншого), але не хоче

випробовувати долю. Покладання на удачу й привело їх на цю стежку, і

тепер усі ці люди в аудиторії «Мінго», включно з матір’ю і сестрою

Джерома, під загрозою. Він краще помре, ніж ризикне таким чином знову, і

краще б це сталося з ним раніше, аніж доведеться пояснювати всю цю

глазуровану лайном, розсери-куди-не-глянь катастрофічну справу.

От тільки… Джейні. Коли він думає про Джейні, як вона сміється і під

пікантним кутом насовує собі на брову позичену в нього федору, він

розуміє, що, якби йому довелося починати це знову, він, найімовірніше, робив би все точно так само.

Ну… переважно так само. Якби йому надався другий шанс, він міг би

уважніше прислухатися до місіс Мельбурн.

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, і

вони вдвох щиро по-чоловічому реготали з цього, але кумедними виявилися

самі вони, хіба ні? Бо місіс Мельбурн була права. Брейді Хартсфілд дійсно

якась чужинницька істота, і він таки весь час перебував серед них, лагодячи комп’ютери та продаючи морозиво.

Холлі з Джеромом пішли, Джером взяв «Сміт & Вессон .38», який колись

належав батькові Ходжеса. Ходжеса гризуть важкі сумніви через те, що

послав хлопця в повну людей аудиторію з зарядженим револьвером. За

звичайних обставин він напрочуд врівноважений хлопець, але навряд чи він

зуміє зберігати свою врівноваженість, коли його мама й сестричка під

такою загрозою. Тим не менше, Холлі треба підстрахувати. «Пам’ятай, ти

тільки дублер», — сказав Ходжес перед тим, як Ґеллісону повести їх геть, але Джером ніяк на це не відгукнувся. Ходжес не певен, що той його навіть

почув.

У будь-якому разі Ходжес зробив усе, що міг. Єдине, що йому залишилося, це сидіти тут, поборюючи біль, намагаючись не перестати дихати, і чекати

вибуху, про який він молиться, щоб його не сталося.

37

Холлі Джібні двічі в житті поміщали в спеціалізовані заклади, перший раз

ще тінейджеркою, а другий, коли їй було за двадцять. Психотерапевт, якого

вона відвідувала пізніше (в її так званому зрілому віці), означив ці

примусові канікули, як «розриви з реальністю», що було недобре, але все

одно краще за «психотичні розлами», з яких чимало людей так ніколи й не

поверталися. У самої Холлі малася власна, простіша назва для означених

розривів. То були періоди її «тотальної прибацаності», на відміну від

стану тихої помірної прибацаності, в якому вона проживала своє

повсякденне життя.

Тотальна прибацаність у молодої жінки за двадцять була викликана її босом

у фірмі з продажу нерухомості в Цинциннаті, яка називалася «Френк Мітчелл

— Гарні будинки й садиби». Її босом був Френк Мітчелл-молодший, шикарний

модник з обличчям інтелігентної форелі. Він наполягав, що її робота не

відповідає нормам, що колеги її терпіти не можуть, і єдиний шанс для неї

залишитися в компанії — це якщо він продовжуватиме її прикривати. Що він

робитиме, якщо вона з ним переспить. Холлі не хотілося спати з Френком

Мітчеллом-молодшим, і роботу їй також не хотілося втрачати. Якщо вона

втратить роботу, тоді вона втратить і квартиру, і змушена буде

повернутись додому, жити разом зі своїм легкодухим батьком і

всеконтролюючою матір’ю. Врешті-решт вона розрішила конфлікт тим, що

одного разу прийшла на роботу раніше й розтрощила кабінет Френка

Мітчелла-молодшого. Знайшли Холлі в її робочому закутку, скорчену під

стіною. Пучки в неї були скривавлені. Вона гризла собі пальці, наче

звірятко, що намагається вирватися з пастки.

Причиною її першої тотальної прибацаності був Майк Стьордевант. Це він

вигадав для неї заразливе прізвисько Джібба-Джібба.

У ті дні Холлі — учениця молодшого класу середньої школи — не бажала

нічого, окрім як шмигати з місця на місце, притискаючи підручники до

своїх новоз’явлених грудей, з волоссям, що висіло, прикриваючи

поцятковане акне обличчя. Але навіть тоді вона мала проблеми, які

поширювалися набагато далі за акне. Проблеми з тривожністю. Проблеми з

депресіями. Проблеми з безсонням.

А найгіршою була самостимка.

Самостимка — це така скорочена назва самостимуляції, що звучало як

мастурбація, але не була нею[354]. То були такі неконтрольовані рухи, часто під акомпанемент фрагментів самовільного діалогу. Обкушування губ і

гризіння пальців були м’якими формами самостимки. Екстравагантніші

самостимери розмахували руками, ляскали себе по грудях і по щоках, або

поводили плечима так, немов піднімають якийсь невидимий вантаж.

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі

та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це

тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися

тим, що робила до того — читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у

баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй

припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей

поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений

прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник — і дуже схожий на Кема

Нолза — з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був

членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою

чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому