Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

гукнула її Тарзанові навздогін, але той уже чимдуж скакав по деревах і не чув її.

Через годину Вбивця Корак повернувся в материнський дім, дім рідної матері, образ якої ніколи не згасав у хлоп’ячому серці, — і кинувся в її обійми, зустрівши погляд, сповнений любові і всепрощення. Потім мати повернулася до Меріем, і в її очах майнув вираз жалю.

— Моя маленька дівчинко, — співчутливо сказала вона, — життя принесло тобі й гірку новину: пан Бейнс помер від ран.

Очі Меріем посумнішали, але то не був смуток жінки, яка втратила коханого.

— Мені шкода його, — сказала вона дуже просто. — Він завдав мені багато прикрощів, але перед смертю спокутував свою провину. Спочатку я думала, що люблю його. Спочатку він мені подобався, — тому що я ніколи не бачила таких людей, — а потім я почала поважати його за хоробрість, з якою він зізнався у своїх вчинках, і відвагу, з якбю дивився в обличчя смерті, виправляючи помилки. Але то не була любов. Я не знала, що таке любов, поки не довідалася, що Корак живий. — І усміхнена Меріем повернулася до Джека.

Леді Грейсток швидко позирнула в очі сина — сина, який невдовзі стане лордом Грейстоком. Але в неї й на думці не було зауважувати різницю в походженні її сина і дівчини. Для неї Меріем була гідною її короля. Вона лише хотіла дізнатися, чи справді Джек любить маленьку арабську сирітку. Вона прочитала в його очах відповідь, обняла їх обох і розцілувала.

— Нарешті, — вигукнула вона, — у мене справді буде донька!

Найближча місія була за кілька переходів звідти, ад вони пробули там, у бунгало, лише кілька днів, готуючись до урочистої події, а потім до подорожі, і зразу після шлюбної церемонії вони вирушили на узбережжя, й сіл на пароплав до Англії. Це були найщасливіші дні в житті Меріем. Вона і уявити не могла, скільки див ховає в собі життя цивілізованих людей. Океан і величезний пароплав будили в ній шанобливість. Штовханина, гуркіт і гамір залізничного вокзалу приголомшили її.

— Якби тут поблизу росло чимале дерево, — щиро сказала вона Коракові, — я від переляку вилізла б аж на вершечок.

— Передражнювала і кидала б гілками в паровоз? — засміявся він.

— Бідолашний старий Нума! — зітхнула дівчина. — Що він робитиме без нас?

— О, там буде кому дошкулити йому, моя маленька Мангані, — запевнив Корак.

Коли Меріем побачила будинок Грейстоків, у неї перехопило подих. Але вона й далі поводилася, як личить чемній дівчині.

Через тиждень лорд Грейсток отримав листа від свого давнього приятеля Д’Арно.

В листі містилася рекомендація генералові Арманові Жако. Лорд Грейсток пригадав ім’я, і без труднощів, бо всяк, обізнаний з історією сучасної Франції, не може не знати про Жако, — насправді принца де Кодрена, — що через республіканські переконання назавжди зрікся гучного імені, яке упродовж століть носили його предки.

— Принцам не місце в республіці! — любив він повторювати.

Лорд Грейсток прийняв сивовусого горбоносого вояка в бібліотеці, і з перших слів обоє відчули взаємну симпатію.

— Я приїхав до вас, — пояснив генерал Жако, — тому що наш любий адмірал твердить, ніби понад вас немає у світі знавця Північної Африки. Дозвольте, я почну розповідь ось із чого. Багато років тому мою маленьку доньку викрали, — певне, араби. Я на той час служив у Іноземному Легіоні в Алжирі. Ми вдавалися до всіх засобів, щоб розшукати її, але марно. Не було жодної провідної газети у великих містах світу, яка не надрукувала б її фото, але не знайшлося нікого, хто вказав би на її слід чи з’ясував обставини її загадкового зникнення. Тиждень тому до мене в Парижі навідався якийсь араб на ймення Абдул Камак і ствердив, що він знає, де відшукати мою доньку, і вкаже місце. Я відразу взяв його до адмірала Д’Арно, котрий, як мені відомо, чимало подорожував Центральною Африкою. Коли чоловік розповів адміралові, де, ймовірно, перебуває біла дівчинка, викрадена арабами, то ми дійшли висновку, що це недалеко ваших африканських володінь, тому він порадив негайно сконтактувати з вами, — якщо дівчина поблизу, то ви, напевно, знатимете.

— Які у араба докази, що це — ваша донька? — спитав лорд Грейсток.

— Жодних, — відповів співрозмовник. — Ось чому ми вирішили, перш ніж організувати експедицію, порадитись із вами. Той чолов’яга має лише стару фотографію, на звороті якої газетна вирізка, де оголошується розшук дівчинки і обіцянка винагороди. Я боюся, що араб десь знайшов стару газету, побачив наше оголошення, спокусився обіцянкою винагороди і тепер намагається накинути нам першу-ліпшу білу дівчину, розраховуючи, що через стільки років ми не зможемо пересвідчитися достеменно, наша це донька чи ні.

— У вас є з собою фотографія? — спитав лорд Грейсток.

Генерал дістав з кишені конверт, витяг пожовклу фотографію і подав англійцеві.

І коли старий вояк знову побачив риси обличчя загубленої доньки, йому на очі навернулися сльози. Лорд Грейсток якусь мить вивчав фотографію. В його очах з’явився дивний вираз. Він натиснув ґудзик дзвінка на столі. Вмить з’явився служник.

— Попросіть дружину мого сина, якщо її ласка, зайти до мене в бібліотеку, — наказав він.

Двоє чоловіків сиділи мовчки. Генерал Жако був надто вихований, щоб виказати здивування з приводу дивної поведінки лорда Грейстока. Він вирішив, щойно молода пані прийде, привітатися і при першій нагоді піти геть. Наступної миті увійшла Меріем.

Лорд Грейсток і генерал Жако підвелися їй назустріч. Англієць мовчав — він хотів побачити, яке враження справить обличчя дівчини на француза. Бо коли Джон побачив дитячу фотографію Жанни Жако, у нього з’явилося ймовірне припущення. Щойно генерал Жако побачив Меріем, як відразу повернувся до лорда Грейстока.

— І ви давно це знали? — схвильовано спитав він.

— Відтоді, як ви мені показали фотографію, — відповів англієць.

— Це вона! — сказав Жако голосом, що тремтів від хвилювання. — Але вона не впізнає мене —