Читати книгу - "Меч і хрест"

хотів, та не завжди міг… І багато, багато думав про нього. Річ же не в тому навіть, що він був правою рукою князя Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, й був першим русичем, що полюбив Бога вище земної любові. Адже його красуня-Маринка була, певно, така сама гарна, як і ви. Але вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво – сама любов? – спитав він. І Марійка похмуро й переконано кивнула у відповідь. – Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, – уточнив художник, – а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю… Тут не фізична, тут інша сила потрібна, значно більша. Любов за будь-якого богатиря сильніша! Ні, фізична сила – це Ілля, він від землі її прийняв. Альоша – кмітливість, хитрість і розум людський – найслабкіший. Бо розум наш часто немічний і віроломний, і нікчемне те, що ми можемо ним усвідомити. Щоб світ прийняти, з усіма його загадками, тут душа потрібна. І Добриня – душа цієї компанії, вже вибачите за недоречний каламбур. Тому він єдиний, хто Іллю переміг. Переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом во Христі! – Васнецов значущо підвів руку до компанії богатирів і завмер, збентежено морщачи лоб.

– А інших двох богатирів, – безнадійно уточнила Марійка, – ви з кого написали?

– Іллю Муромця – з візника Івана, якщо не помиляюся, Петрова. Альошу Поповича – із сина мого друга Сави Мамонтова, Андрійка… – відповів Віктор Михайлович машинально ввічливо й раптом заволав у непідробному жахітті:

– Але дозвольте, де мій Добриня? Я зображував трьох! Це неможливо!

– З візника і сина мільйонера? – Марійка безглуздо посміхнулась, абсолютно байдужлива до крику їхнього творця.

– Ось тобі й лицарі Христові. Все скінчено! Вони мені не допоможуть. – Вона поривчасто затулила руками обличчя.

– Бог з вами, панночко, чому ви плачете? – заметушився людинолюбний художник. – Якщо вам потрібна моя допомога, я до ваших послуг! Чим можу…

– Нічим!

– Ніхто не зможе їй допомогти, – переконано підтвердив жорсткий і нежданий голос.

У дверях службового входу стояв чорноокий брюнет.

І на одну безглузду мить Марійці здалося, що він з’явився перед нею таким, яким залишився в її пам’яті з їхньої останньої зустрічі – в чорному одязі минулого століття, з суворим пронизливим і свердлячим поглядом, – але за мить вона подивувалася своїй помилці! На нім були банальні брюки та сорочка, не чорні – кольору глибокої синьої ночі. Довге волосся лежало на плечах. І темна фігура, з темним, зібраним у хвіст волоссям, що добу тому сховалася від Дарини в тих же самих дверях, звідки з’явився зараз він, нарешті перестала бути безіменною…

– Пан Києвицький! – зраділо закричав Васнецов. – І ви тут? Як це, однак, до речі… Ви теж у маскараді? Ви, певно, Демон? Чи, може, сам Мефістофель?

Боже, художник щиро вважав, що він жартує!

– Ви? – запаморочливо видихнула не на жарт перелякана Марійка, відступаючи до стіни й косячись на сумнівного захисника, що стояв поруч.

– Це Дементій Владиславович, – поспішно відрекомендував його Васнецов. – Друг професора Прахова. А це…

– Ми знайомі з Марією Володимирівною, – тихо оповістив його брюнет. – Я чекав її. І попередив про її прихід.

– Ви… – перепитала Марійка.

– Організатор виставки, – закінчив той за неї.

– Моєї? – збентежився художник. – Ви зайнялися меценатством? Дементію Владиславовичу, зі мною таке трапилося, ви не повірите! Я знепритомнів, у голові все змішалося. Таке дивне відчуття… Якби не ця мила панночка…

– Мила панночка зовсім даремно вас потурбувала, – погрозливо урвав його мову К. Д., підносячи «поличкою» ліву долоню. – Заспокойтеся, Вікторе Михайловичу… Заспокойтеся. – Він швидко, з оплеском, прогладив ліву долоню правою, ніби скидаючи з тієї якийсь невидимий предмет.

І Марійка, яка не зрозуміла його дивного жесту, мимохіть озирнулася, щоб подивитись, яке враження він справив на Віктора Михайловича, – і побачила, що ніякого Віктора Михайловича поряд із нею більше немає. І вона залишилася наодинці з самим…

Розділ двадцять п’ятий,
у якому Булгаков згадується недобрим словом

…ворог віри, ворог роду людського, друг смерті, злодій життя, розхитувач правосуддя, джерело зла, корінь пороків, спокусник людей, зрадник народів, джерело заздрості, причина жадібності, початок розбратів, постачальник прикростей – слухай, о сатано, і скоряйся!

Літургія «Rituale Romanum»

– Ви – Диявол? – сказала вона сухим, як вобла, язиком. – Тепер ви вб’єте мене, так?

– Отже, ви воскрешали богатиря, щоб убити Диявола? – відповів він їй запитанням на запитання.

Але запитання було абсолютно вичерпним: «Що ви хочете, якщо хотіли вбити мене?!»

І Марійка, що миттєво відчула себе на краю обриву свого життя, яке кришилося під ногами, подумала раптом не про маму й тата, не про Катю й Дарину, яку не встигне навіть попередити, не про убитого Мира і коханого Михайла, до якого вона вже ніколи не повернеться, а про Михайла Опанасовича Булгакова, який так страшенно обдурив її і обманувся сам!

Бо коли б не він і не його неіснуючий, мудрий і саркастичний Воланд, який завжди жадає добра і робить благо, з яким вона мріяла зустрітися не менше, ніж із замкненим в одиночці булгаковським Майстром, – вона б ніколи не зустрілася з цим – нічнооким, похмурим і страшним, – що з’явився зараз перед нею, коли вона стоїть на краю обриву свого життя.

– До чого ж ви все-таки людина… – скорботно сказав він, немов прочитав її метушливі передсмертні думки. – Не турбуйтеся, я не вбиватиму вас. Але і допомогти вам, на жаль, я не в змозі.

– Так ви – добрий чи злий? – тупо спитала Марійка.

Запитання вийшло по-дитячому квапливим і по-дитячому чорно-білим, але всередині в неї не було місця для сорому. Все займав страх, який повільно і невпевнено відкочувався геть.

– Я не можу відповісти на ваше