Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

хотів пролазити в петельку. Субота нервувався. Без виставлених уперед рук з важенними залізяками, він відчув себе таким беззахисним, що аж жижки йому засіпалися.

Відчуття, що в темряві поруч хтось стоїть, було таке сильне… Таке справжнє… Хай би він знову побачив силует попереду — принаймні знав би, що цей хтось не причаївся у нього за спиною.

— Єсть хтось? — не витримавши, гаркнув Субота. Власний голос видався йому тихим і якимсь жалюгідним.

Ось він намацав телефон. Якого дідька робити такі глибокі кишені в куртках! Мало не випали ключі, він ледве встиг підхопити їх, і ось, нарешті, випростався, витягуючи руку з кишені.

Гірлянда знову погасла. І засвітилася.

Темна постать була просто перед ним.

Дзвінко полетіли долі гайкові ключі, а Субота мимохіть викрикнув якесь жалісне «ауах!» і ледве знову не впустив телефон.

Гірлянда погасла. Швидким, панічним рухом дільничний увімкнув ліхтарика.

Нікого. Попереду, як і доти, розмірено блимала різнокольорова пляма. Субота видихнув, зігнувшись мало не навпіл, і навіть відчув слабкість у ногах. Про всяк випадок він підняв ліхтарика вище і обернувся.

І видав дикий, хрипкий, ні на що не схожий крик.

У світлі ліхтарика за крок од нього стояла жінка в чорних одежах і білій чернечій хустці на голові. Її синюшне обличчя було лицем мертвяка, а на губах застигла недобра, презирлива посмішка.

Гала обережно поклала на підлогу крайню лампочку останнього фрагмента і тужливо подивилася на коридор, що прямував уперед. Вона не могла позбутися відчуття, що гірлянда занадто коротка. Що варто було би пройти іще. Бодай трошечки. Що гірлянди не вистачило.

Відчуття було таке сильне, що опиратися йому не мала сили. І тоді вона вирішила пройти ще кілька кроків. Поки видно відблиски позаду, вона завжди зможе повернутися. Для початку відрахувала десять кроків, тоді ще десять. Коридор пішов униз. Полиски за спиною були тепер ледь помітною зміною мороку й напівтемряви. Вона пройшла ще трохи і зупинилася. Треба повертатися. Але незбагненне чуття нашіптувало, що потрібно йти вперед. Немає сенсу досліджувати бічні проходи — Наді там немає. Вона десь там, попереду, в пітьмі. Треба просто набратися хоробрості й пройти ще трошечки. Ще зовсім трошечки.

У цьому не було ні сенсу, ні логіки. Її коридор був усього лише одним із багатьох. Щонайменше — одним із п’ятьох маршрутів, які вони обрали, прокладаючи гірлянди. І все ж, бажання ступити ще кілька кроків було сильне, як наслання, й вона сказала собі — ще десять. Десять кроків. «Інакше все життя думатиму, що вона була там», — сказала собі Гала.

І пішла.

— Убий його! — прошепотіла черниця, обдавши Суботу запахом гнилих фруктів. — Інакше він сидітиме у твоєму кріслі, а тебе повісить натовп. Іди і вбий!

— Іди і вбий… — повторив він, відчуваючи, що зараз вхезається з переляку.

Телефон валявся на підлозі ліхтариком униз, і з-під корпуса вибивалися лише жалюгідні відблиски, та він однак бачив черницю. У неї світилися зуби.

— У темряві ти зробиш це легко.

— Легко… — видихнув Субота, хотячи одного: щоб усе це закінчилося.

Суботині джинси були опущені майже до колін. Він відчував, як черниця чимраз дужче стискає його геніталії, а її рука була така крижана, що той холод завдавав йому болю.

— Ніхто його не буде шукати, — сказала черниця.

— Ніхто не буде… — озвався Субота.

Вона нахилилася до нього ще ближче, кислий дух гнилизни став нестерпний, і він мимоволі міцно заплющив очі. Цієї секунди крижана монашчина рука зникла.

Субота застогнав і впав на коліна, намагаючись натягти штани.

— Я буду поруч! — пролунало раптом над самим вухом, і Субота скрикнув.

Він підібрав телефон, відшукав на підлозі гайкові ключі і взяв більшого.

Андрій ішов уздовж своєї «магістралі», вистукуючи монотонний ритм. У кожен бічний прохід він заглиблювався на п’ятдесят кроків, оглядаючи все з телефонним ліхтариком, кілька хвилин ритмічно стукав ключами. Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь! Вона мала відгукнутися. Мала бути десь тут. Але поки що попадалися лише щури. Багато пацюків, що втікали від променя ліхтарика і нервово підстрибували від кожного металічного удару.

Андрій сховав ключі в кишеню, й став повертатися в головний коридор. Він весь час світив собі під ноги, тому не відразу помітив, що попереду перестала блимати різнобарвна заграва. Він навіть затулив ліхтарик долонею, думаючи, що йому здалося, і кілька секунд вдивлявся в непроглядну пітьму.

Нічогісінько.

Гірлянда погасла.

Субота біг, не думаючи, що може зашпортатися чи налетіти в темряві на стіну — він мчав якнайдалі від моторошного коридору, і йому здавалося, що черниця й надалі дихає йому в потилицю, обдаючи хвилями смороду.

Ліхтарик у його руці не так світив, як сліпив його самого, і він не бачив ні біса, окрім круга білого світла під ногами і рівномірного блимання гірлянди попереду. Йому здавалося, варто лише спинитися й черниця негайно вийде із мороку, простягаючи до нього свої крижані пальці.

Аж раптом, коли гірлянда вчергове блимнула, й пітьма розтягнулася в одну з цих нескінченних секунд, Суботі здалося, що щось тут не так.

Його думки занадто заполонила черниця і намагання не зашпортатися в кам’яному коридорі, тому зрозумів він це не відразу. А як зрозумів, то аж зупинився. І навіть подумки почав рахувати, щоб примусити кляту секунду закінчитись якнайшвидше… Здається, він сказав «вісім», коли до нього, нарешті, дійшло, що ніяка секунда не може тривати аж так довго.

Світло погасло. Ця хрінова гірлянда перегоріла.

Отож, близько третьої години дня старі каменярні під цукровим заводом повернулися до свого природного стану — до пітьми. Густої, чорної, непроглядної, непроникної. Зловісної.

Андрій, Захар і Ксенія негайно пішли до виходу, простуючи вздовж погаслої гірлянди.

Поліцейський Субота йшов аж ніяк не до виходу. Він шарпався коридорами, намагаючись знайти відгалуження, в яке проклав свою гірлянду Андрій. Та виявилося, що він геть не орієнтується. Перехрестя. Знову перехрестя… Двічі Субота панікував і повертався, й тому заплутався остаточно. У якийсь момент він опинився на черговому розгалужені й розгублено завмер. Йому видавалося, перехресть більше не має бути… Заблукав! І раптом дільничний квапливо вимкнув свій ліхтарик і притиснувся до стіни, — неподалік показалася підсвічена світлом телефонного ліхтарика кремезна постать у дихальній масці. Субота нервово зітхнув і міцно стиснув гайковий ключ.

Другою людиною, що заблукала, була Гала.

Вона так сильно заглибилася в катакомби, що заграви блимавої гірлянди не стало видно задовго до того, як вона погасла. Дівчина стояла в непроглядній темряві та гробовій тиші. Відчуття, яке гнало її вперед, шамотіло, що треба ступити ще кілька кроків.

А що як під ногами виникне