Читати книгу - "Аутсайдер"

— Ну, певно, і перше, і друге, і третє. Але, гадаю, я все одно міг би вийти сухим із води, — він замислено позирав на бліду сивувату жінку біля Ралфа. — Це я тобі маю дякувати за те, що опинився в цій ситуації, правда? Голлі. Клод каже, що тебе звати Голлі. Що змусило тебе повірити? Як тобі вдалося вмовити прийти сюди компанію сучасних людей, які, певно, узагалі не вірять у речі поза межами їхніх п’яти чуттів? Ти десь бачила ще одного такого, як я?

У його голосі, без сумніву, чувся інтерес.

— Ми прийшли сюди не для того, щоб відповідати на твої запитання, — відказала Голлі. Одну руку вона засунула в кишеню пом’ятого піджака. У другій тримала УФ-ліхтар, наразі вимкнений, і єдине світло в цій печері лилося від торшера. — Ми прийшли тебе вбити.

— Не знаю, як ти хочеш це зробити… Голлі. Твій друг міг би ризикнути й вистрелити, якби тут були тільки ми вдвох, але я не думаю, що він хоче ставити на карту ще й твоє життя. І якщо хтось із вас вирішить зі мною поборотися, то на вас чекає сюрприз — я дуже сильний і трохи отруйний. Так, навіть у цьому виснаженому стані.

— Ситуація патова, — сказав Ралф, — але це ненадовго. Госкінз поранив представника Поліції штату, лейтенанта Юнеля Сабло, але не вбив. Зараз він уже викликає підмогу.

— Непогана спроба, та тільки не тут, — відповів чужинець. — Мобільного зв’язку немає на шість миль на схід і дванадцять на захід [263]. Гадаєте, я не перевірив?

Саме на це Ралф і сподівався, хоч підстав для надії було мало. Але так сталось, що в рукаві Ралф припас іще один козир.

— До того ж Госкінз підірвав автівку, на якій ми приїхали. Вона димить. І то добряче.

Уперше на обличчі чужинця промайнуло справжнє занепокоєння.

— Це все міняє. Доведеться тікати. А в моєму теперішньому стані це буде важко й болісно. Якщо ви хотіли розізлити мене, детективе, то вам це вдалося…

— Ти питав, чи я бачила колись таких, як ти, — перебила його Голлі. — Я особисто не бачила, ну, не зовсім, але певна, що бачив Ралф. Якщо відкинути здатність перетворюватися й читати чужі думки, не зважати на це світіння в очах, то лишиться тільки сексуальний садист і звичайний педофіл.

Чужинець відсахнувся, наче Голлі його вдарила. Здавалося, на мить він геть забув про кросовер на парковці, що посилав у небо димові сигнали.

— Ви мене ображаєте, насміхаєтесь і брешете. Я їм, щоб вижити, ось і все. Ви робите те саме, коли ріжете свиней і корів. Ви для мене не більше, ніж худоба.

— Брешеш, — Голлі зробила крок уперед, і коли Ралф спробував схопити її за руку, вона відмахнулася. На її блідих щоках розквітали червоні троянди. — Твоя здатність перетворюватися на когось… чи на щось, чим ти насправді не є, забезпечує довіру. Ти міг би взяти будь-кого з друзів Мейтленда. Міг би взяти його дружину. Але натомість обрав дитину. Ти завжди обираєш дітей.

— Бо це найпоживніша, найсмачніша їжа! Ти що, телятини ніколи не пробувала? Або телячої печінки?

— Ти не просто їх їси, ти на них еякулюєш, — Голлі скривила губи від огиди. — Ти на них кінчаєш. Фу-у!

— Щоб лишити ДНК! — закричав чужинець.

— Його можна і в інший спосіб лишити! — крикнула вона у відповідь, і від крихкої, мов яєчна шкаралупа, стелі відірвалося ще щось. — Але ж ти не встромляєш у них свого дрючка, так? Це через те, що ти імпотент? — вона підняла вгору палець, потім зігнула. — Так-так-так?

— Заткнися!

— Обираєш дітей, бо ти — ґвалтівник-педофіл, у якого навіть не стоїть, і тому ти це робиш гіл…

Чужинець кинувся до Голлі, обличчя його викривилось від ненависті, яка не мала нічого спільного ані з Клодом Болтоном, ані з Террі Мейтлендом. То було його власне почуття, чорне й жаске, мов ті глибини, де близнюки Джеймісони попрощалися з життям. Ралф звів пістолет, але Голлі стала на лінії вогню, перш ніж він устиг зробити постріл.

— Не стріляй, Ралфе, не стріляй!

Ще щось упало, цього разу велике, воно розтрощило розкладачку й холодильник чужинця. Уламки блискучого мінерального каміння розлетілися, закручуючись на гладенькій підлозі.

Голлі щось дістала з кишені піджака — з тої, що постійно відвисала. Ця річ була довга, біла та відвисла, наче в ній лежало щось важке. Водночас жінка ввімкнула УФ-ліхтарик і направила промінь просто в обличчя чужинцю. Він поморщився, загарчав і відвернувся, так само тягнучись до Голлі татуйованими руками Клода Болтона. Вона стала здіймати ту білу штуку по діагоналі, повз свої маленькі груди, аж до самого плеча, а тоді з усієї сили замахнулася. Обважнілий кінець стикувався зі скронею чужинця біля самої лінії росту волосся.

Далі Ралф побачив те, що ще багато років снитиметься йому в кошмарах. Ліва половина голови чужинця провалилася, мов замість кістки там було пап’є-маше. Коричневе око підстрибнуло в западині. Істота повалилася на коліна, обличчя наче розтопилося. За лічені секунди ним промайнули сотні рис — виникали й одразу щезали чола, високі й низькі, кущасті брови змінювалися білявими, майже непомітними, очі глибоко посаджені, потім вирячені, губи — широкі й тонкі. Зуби висувалися й ховалися назад до рота, підборіддя виступали й западали. Та останнє обличчя, яке протрималося найдовше і, напевно, справжнє лице чужинця, було абсолютно невиразним. Обличчя звичайного перехожого, яке ти бачиш одної миті, а наступної вже забуваєш.

Голлі знову замахнулася, цього разу влучила у вилицю, і непоказне обличчя вигнулося в потворний півмісяць. Мов ілюстрація до якоїсь знавіснілої дитячої книжки.

«Зрештою, це — ніщо, — подумав Ралф. — Ніхто. Схоже на Клода, схоже на Террі, схоже на Гіта Голмза… ніщо. Самі фальшиві подоби. Самі декорації».

Червоні хробакуваті створіння посипалися з дірки в голові чужинця, з носа, із судомного отвору у формі краплини, на яку перетворився мінливий рот. Хробаки звивистим потоком падали на кам’яну підлогу Зали звуку. Тіло Клода Болтона спершу затремтіло, потім хвицнуло, а тоді стало всихати у своєму одязі.

Голлі впустила ліхтарик і занесла білу штуку над головою (Ралф побачив, що це шкарпетка, біла й довга чоловіча спортивна шкарпетка), тепер тримаючи її обома руками. Вона востаннє опустила її, проломивши чужинцю маківку. Облич­чя тріснуло навпіл, мов гнилий гарбуз. Виявилось, що в порожнині немає ніякого мозку, лиш закомашніле гніздо хробаків, які відразу ж нагадали Ралфу про черв’яків, яких він давним-давно знайшов у канталупі. Ті, що вже встигли повипадати, корчилися на підлозі, пробираючись до ніг Голлі.

Вона позадкувала від них, зіткнулася з Ралфом, і ноги в неї підломилися. Ралф підхопив її й не дав упасти. Обличчя жінки геть зблідло. По щоках текли сльози.

— Кинь шкарпетку, — сказав він їй на вухо.

Голлі глянула на нього стуманіло.

— На ній хробаки зостались.

Вона ніяк не відреагувала, лиш продовжувала дивитися на Ралфа з якимось приголомшеним зачудуванням, і тоді він спробував висмикнути шкарпетку з її кулака. Спершу не зміг. Голлі стискала її мертвою хваткою. Він став розгинати пальці, сподіваючись, що їх