Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

добрі люди відходили від міста перед жарким мистецтвом бою, яким так спритно й холодно володіли чужинці, з покоління в покоління вчившись проливати людську кров по багатьох країнах Сходу й Заходу.

Михайлик, досі не бувавши в боях, не дуже й тямив на ту хвилину, що ж круг нього діється. Йому, правда, трохи моторошно стало, нечутенному, коли він, ледве оговтавшись у бою, зауважив, що й близько не видно нікого з мирославців, а самі скрізь жовтожупанники та чужинці, і, ясна річ, світ йому вгору піднявся, коли вздрів поряд закривавлені постаті козацтва з пошарпаної та оточеної сотні щойно вбитого Михайла Борозенка, рвонувся до своїх, пробився хутко, поклавши дорогою кількох татар, і з таким запалом урізався в непохитну стіну рейтарства, аж німці від несподіванки подались перед ним, скотившися з пагорба, з якого їм так зручно було крушити мирославців.

Запримітивши ще віддалік якогось німчина, найвищого, найкремезнішого, в золоченій кірасі, в панцирі, що срібним свічадом блискав проти сонця, якогось, видно, рейтарського отамана, Михайлик, боязкий та несміливий, прорубав собі до нього стежку, в запалі бою навіть не помітивши крові, що цебеніла йому з правого плеча, кинувся конем до німця, але заскочив збоку. Рейтар його не помітив, і можна було безпечно зрубати ворога зі спини, та Михайлик торкнув коня трохи далі, щоб стати з рейтаром ніс до носа, і щосили рубонув келепом по золотій кірасі.

Метал аж репнув, мов кавун, репнув з головою разом, а рейтар, захитавшись і вже вмираючи, вдарив хлопця по правій руці, але схибив, і шабля, свиснувши, рубонула круту шию Михайлового коня.

Рейтар упав, а наш коваль, обагрений кров'ю гнідаша, відчувши, що падає теж, перескочив на спину коневі супротивника, який, утративши свого вершника, шарахнув проз Михайлика в ту небезпечну мить.

Опинившись знов на коні, Михайлик раптом зрозумів, еж борозенківська сотня з косарями, що до них він раптово пристав, уже втрачають останні сили, — і не те, щоб його страх пойняв, ні, — і не те, щоб він подумав тої хвилі, як рятувать своє життя, — ні, ні, він був ще надто молодий для цього, він просто робив своє діло, на яке його сюди привів Козак Мамай, він крушив воріженьків і намагався це робити якнайкраще, та й тільки, — хоч досі він того діла не вмів, та й не бачив такого ніколи, і не прагнув воюватися, бо в козаки йти не збирався, а мав себе за звичайнісінького коваля.

— Бий гемонську віру! — кричав він, орудуючи келепом, а що голосок у нього був, нівроку, дужий, та й здався цим людям, що попали в біду, здався вельми знайомим, бо ж чимало людей чули його вчора на виставі в базарі, то й козацтво з косариками потяглось мимохіть ближче до нього, і вже всі там стали гуртуватись круг Михайлика, за яку мить признавши його за привідцю, що ненароком заступив у бою допіру вбитого сотника Борозенка.

— За мною! — погукував до вояків Михайлик і, оглядівшись, збагнув, нарешті, що далі пробиватися не варто, і рвонув з косарями та з рештками борозенківської сотні вліво, прорубуючи шлях до мирославських сотень, на чолі яких там бився з ворогами сам полковник, отець Мелхиседек. Але те, що він побачив трохи далі від пагорба, через котрий вони проривалися назад, до своїх, те, що Михайлик побачив, примусило його спинити своїх людей і знову повести їх у саме пекло…

Бо він побачив там…

10

Побачив там Ярину.

Припавши спиною до невисокої скелі, вона відбивалася шаблею, і її давно вже вбили б ті звірюги, які обпали п з трьох боків, але в них, видно, був розказ — панну Подолянку вхопити живцем.

Валялись біля неї долі коновки, що в них розносила в час битви панна мирославцям воду й вино, і дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра.

її поранило десь, та вже й убило б, коли б серед польських шляхтичів хтось не впізнав цю панну, що до неї невгасимий інтерес мала сама Конгрегація в Римі, якій треба ж було страшно помститися панні Кармелі за впертість, за зраду, за втечу. Тепер утікачка була в лабетах двох десятків бравих шляхтичів, що обступили її, застукавши. зненацька ще там, недалечко від Коронного замка й відтіснивши аж сюди, під цю скелю, — вона була вже сливе в руках цього панства, але схопити її вони ніяк не могли, бо ж кожен з тих уродзоних рицарів, необачно наблизившись до українки, міг, чого доброго, накласти головою.

Вона вже біло-збіліла, Подолянка, вже й сил неставало, трималась тільки на люті, на ненависті, на впертості, які й штовхнули сьогодні дівку так нерозважно вийти на поле бою з коновками води та вина.

Ярина ще трималась би, мабуть, коли б раптово не вздріла Михайлика, що пробивався до неї з косарями та з борозенківцями, і здалось їй, ніби це тільки ввижається той голодранець, котрого вона так підступно зрадила, образила, зумисна не впізнавши нині вранці, — їй показалося вже, що вона марить, і дівчина впала непритомна.

Пробиваючись до коханої, коваль Михайлик теж був подумав, що це сон, мара, але сон той подесятерив йому сили, і парубок, орудуючи келепом, штовхав свого нового коня грудьми на ворога і рубав, і крушив, і ламав супротивника, і справді, наче уві сні, здобував раз по раз такі дивовижні побіди, що в них потім і сам повірити не міг, хоч і не дуже й добре пам'ятав, як саме він продерся до Ярини, як підхопив її з землі, відбиваючись від усотеро дужчого ворога, як кинув панну, непритомну, на сідло, як до своїх покрикнув, щоб мерщій завертали за ним, назад, прикриваючи відступ, — смерть була попереду і позаду, а сорому не було ні там, ні там, — бо треба ж було вивести з того пекла беззбройних косарів, що вскочили в бій несподівано, з самими лише косами в руках.

Прокладаючи дорогу до видного здаля малинового стяга мирославського полку, Михайлик відбивався від знавіснілих нападників, держав на сідлі ще й панну, яка не прийшла до тями, але не забував і про козацьку сотню, що так і трималась того ковалиська, котрому косарі й козацтво завдячували своїм рятунком, хоч сам він про те й не здогадувався, що став їм у такій пригоді…

Прориваючись до своїх, Борозенкова сотня хоч і втрачала окремих лицарів, але не танула, а навпаки — зростала, бо ж прилучались до Михайликових вояків, повідстававши від своїх, усі, хто головою