Читати книгу - "Янголи і демони"

до Сікстинської капели. Свіжий вітерець ворушив краї його мантії. Із папського палацу вийшов один кардинал і наздогнав його.

— Чи можу я мати честь супроводжувати вас на конклав, сеньйоре?

— Це буде честь для мене.

— Сеньйоре, — звернувся кардинал. Він був стурбований. — Кардинали просять у вас пробачення за минулу ніч. Нас засліпило те...

— Прошу вас... — перебив його Мортаті. — Іноді наш розум бачить те, чого прагне серце.

Кардинал довго мовчав. Тоді мовив:

— Вам уже сказали? Ви вже не головний виборець.

— Так, — усміхнувся Мортаті. — Я вдячний Богові за маленькі милості.

— Колегія кардиналів схотіла, щоб ви мали право бути обраним.

— Схоже, милосердя в цій Церкві ще не вмерло.

— Ви мудрий чоловік. Ви добре нами керуватимете.

— Я старий чоловік. Я керуватиму вами недовго.

Обоє розсміялися.

Коли вони дійшли до краю двору Борджіа, кардинал завагався, наче хотів про щось запитати й не наважувався. Він подивився на Мортаті з дивним виразом, неначе йому в серце знову закрався благоговійний страх минулої ночі.

— Ви знаєте, — пошепки запитав він, — що на балконі ми не знайшли жодних останків?

Мортаті усміхнувся.

— Можливо, їх змив дощ.

Кардинал подивився в похмуре небо.

— Так, можливо.

136

Перед полуднем небо над Римом усе ще вкривали важкі хмари, коли над Сікстинською капелою з’явилися легкі пасма білого диму. Звиваючись, вони здіймались до неба й повільно розсіювались.

Ґюнтер Ґлік стояв на майдані Святого Петра й задумливо дивився на білу хмарку. Останній акт...

Чиніта Макрі підійшла до нього ззаду і, поставивши камеру на плече, сказала:

— Пора.

Ґлік понуро кивнув. Він повернувся до неї, пригладив волосся і глибоко вдихнув. Моя остання передача, подумав. Довкола них зібрався невеличкий натовп.

— Ефір через шістдесят секунд, — оголосила Макрі.

Ґлік глянув через плече на дах Сікстинської капели.

— Можеш захопити дим?

Макрі терпляче кивнула.

— Повір, Ґюнтере, я вмію вибирати ракурс.

Ґлік почувся бовдуром. Ну звичайно, вона вміє. Кадри, що їх Макрі відзняла минулої ночі, мабуть, здобудуть їй Пулітцерівську премію. А от він відзначився... Навіть думати про це не хоті лося. Він був певен, що Бі-бі-сі пошле його під три чорти; тепер їм доведеться відбиватися від позовів з боку кількох впливових суб’єктів... Серед них ЦЕРН і Джордж Буш.

— Ти виглядаєш чудово, — покровительським тоном сказала Макрі, відірвавшись від камери. Здавалося, її щось непокоїть. — Ти не образишся, якщо я тобі щось... — Вона змовкла, не наважуючись договорити.

— Порадиш?

— Я тільки хотіла сказати, що не конче йти зі скандалом, — зітхнула Макрі.

— Знаю, — сказав він. — Ти хочеш простої й швидкої кінцівки.

— Якнайпростішої і якнайшвидшої. Покладаюсь на тебе.

Ґлік усміхнувся. Простої й швидкої кінцівки? Вона що, жартує?

Історія, що почалась минулого вечора, заслуговує значно більшого. Несподіваного повороту. Ще однієї «бомби». Приголомшливої сенсації.

На щастя, таку сенсацію Ґлік уже приготував і тільки чекав відповідного моменту...

— Увага! Ти в ефірі... п’ять... чотири... три...

Чиніта Макрі подивилася в камеру й зауважила у Ґліка в очах лукаві іскорки. Я ненормальна, що дозволила йому вести репортаж, промайнуло в неї в голові. І що я собі думала?

Але міняти щось було пізно. Вони вже були в ефірі.

— Прямий репортаж із Ватикану, — оголосив Ґлік після того, як Макрі дала йому знак. — Я Ґюнтер Ґлік. — Він урочисто подивився в камеру, давши глядачам нагоду помилуватися білим димом, що здіймався над Сікстинською капелою. — Пані й панове, до вашої уваги офіційне повідомлення. Сімдесятидев’ятирічного кардинала Саверіо Мортаті щойно обрали наступним Папою Римським. Ще напередодні конклаву Мортаті не здавався серйозним претендентом, але колегія кардиналів проголосувала за нього одностайно.

Коли Макрі почула цю промову, їй трохи полегшало. Сьогодні Ґлік поводився на диво професійно. Навіть суворо. Уперше в житті Ґлік виглядав і говорив, як справжній репортер.

— Як ми вже повідомляли, — вів далі Ґлік упевненим голосом, — Ватикан поки що не дав жодних офіційних пояснень щодо чудесних подій минулої ночі.

Добре. Чиніта ще більше заспокоїлась. Поки що все добре.

Обличчя Ґліка посмутніло.

— Хоч минула ніч була ніччю чудес, вона водночас була й ніччю трагедій. У вчорашньому конфлікті загинуло четверо кардиналів, а також головнокомандувач швейцарської гвардії Оліветті і капітан Рошер. Обоє пішли з життя, виконуючи службові обов’язки. Інші жертви — це Леонардо Ветра, відомий фізик із ЦЕРНу й піонер у технології виробництва антиматерії, а також Максиміліан Колер, директор ЦЕРНу, який, вочевидь, прибув до Ватикану, щоб допомогти врегулювати кризу. Ватикан поки що не назвав офіційної причини смерті містера Колера, але, за попередньою інформацію, він помер через різкого загострення давньої хвороби.

Макрі кивнула. Репортаж ішов досконало. Точнісінько, як вони домовлялись.

— Після вибуху в небі над Ватиканом технологія виробництві антиматерії стала темою номер один у наукових колах. Навколо неї почались гарячі дискусії. У заяві ЦЕРНу, яку сьогодні вранці оприлюднила асистентка містера Колера в Женеві Сильвія Боделок, було сказано, що, попри величезний потенціал антиматерії, рада директорів цієї шановної установи призупиняє всі дослідження в цій сфері до часу, коли можна буде гарантувати більшу безпеку цих технологій.

Прекрасно, подумала Макрі. І на завершення.

— Неможливо не зауважити відсутності сьогодні на наших екранах, — вів далі Ґлік, — Роберта Ленґдона, професора з Гарварда, що прибув до Ватикану вчора, аби поділитися знаннями про ілюмінатів, які могли б допомогти врегулювати кризу. Хоч ми мили вагомі підстави припускати, що містер Ленґдон загинув під час вибуху, пізніше нас повідомили, що його бачили на майдані Святого Петра вже після цього вибуху. Як він там опинився, достеменно не відомо, але працівниця лікарні Тіберіна стверджує, що кілька хвилин за північ містер Ленґдон упав з неба в Тібр; у лікарні йому надали медичну допомогу й відпустили. — Ґлік звів брови. — І якщо це правда... то минула ніч і справді була ніччю чудес.

Чудово! Макрі мимоволі ширбко усміхнулась. Бездоганна кінцівка! Тепер прощайся!

Але Ґлік не думав прощатися. Він витримав паузу і, загадково усміхаючись, підійшов ближче до камери.

— Та перш ніж попрощатися...

Ні!

— ...я хотів би запросити гостя.

Чиніта сторопіла. Гостя? Якого дідька він виробляє?! Які ще можуть бути гості! Прощайся! Утім, вона розуміла, що вже пізно. Ґлік уже оголосив.

— Людина, яку я запросив, — казав Ґлік, — це американець... відомий науковець.

Чиніта не знала, що й думати. Затамувавши подих, вона дивилась, як Ґлік повернувся до невеличкого натовпу, що зібрався довкола нього і жестом підкликав свого гостя. Макрі подумки молилася. Боже, зроби так, щоб це був Роберт Ленґдон... а не якийсь псих, схиблений на ілюмінатах.

Однак коли гість вийшов уперед, у Макрі всередині все похололо. Це був ніякий не Роберт