Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

двома подряпинами і вже завтра може йти до школи з хрестом із білої липкої стрічки на чолі. А тобі ще довго ввижалися волохаті павучі лапи, вони весь час намагалися дотягтися до твого горла. Як ти хотів бути біля мами, але батькова палиця пройшлася по твоїй спині і він, зганяючи тебе з затишного і такого безпечного місця біля мами, ще й викрикував:

— Через твого дорогого синочка я зможу позбутися місця! Окружний прокурор не випадково сьогодні натякнув, що треба у власних дітей з пелюшок виховувати любов до тварин та усякої комашні.

Пригадуєш, Майкле, як ти влетів до своєї кімнати, з головою накрився ковдрою і боявся не стільки чорного павука, скільки ударів важкої гумової палиці.

… ма-мин капе-лю-шок нага-дує квітни-чо-о-ок…

Серце калатнулося на крутому повороті орбіти, на якій затихала дитяча пісенька, і відразу озвалося: хіба ж так з дітьми поводяться, га, батечку? Майкл знав на сто років наперед, що руки на власного сина ніколи не підніме. Тепер він ЗНАВ, який ПОТРІБЕН ЗАХИСТ дитині.

… Мануса неспокійним птахом курликала поруч. Простоволоса, з довгою сивою косою, — такою її ніхто не бачив. Закони Шаріату такого не дозволяють, але ж і не дозволяють вони не бути милосердним.

— Прости, Аллах! — проказала Мануса і рішуче потягла з себе фараджійю[30], що вкривала її з голови до ніг. З неї війшли — непогані пелюшки.

— Скидайте сорочку, немає жодної чистої шматини. Тільки гудзики відірвіть, — трусила Майкла за плечі.

Майкл автоматично повідривав гудзики з вибитою назвою «EDEN». Зібрав їх у жменю, стиснув у кулаці. Кому вони потрібні ці незаперечні донедавна докази чиєїсь класно розіграної вистави?

Десь таки я бачив обличчя Камінскі, бачив…

Кілька секунд перебирав у пам’яті, однак нічого так і не спало на думку, крім одного. Про Елтона варто переговорити з Мартою. Може, вона щось знає про нього? Хоча, малоймовірно…

Майкл байдуже слухав, як підстрибують і дзенькають пустодзвінно у кулаці гудзики, а тоді щосили пожбурив їх за водою.

Поруч стягували з себе футболки Фатухелу та Ліан.

Через кілька хвилин сорочка Майкла і футболки його друзів вигойдувалися на шнурку.

Фатухелу зупинив мотор. Підняли вітрило. А це ні про що інше не свідчило, як про загублених в океані рибалок з недалеких островків, котрих так необачно спокусив у цю пору косяк швидкої макрелі.

Зате усю ніч мчали на моторі. Фатухелу з Ліаном мінялися щогодини. Але тепер, коли виключили і накрили циновками мотор, нікому б і до голови не спало зазирнути на їхнє дхоу — стару неповоротку черепаху. Хто б здогадався, що цілісіньку ніч їх несло двісті кінських сил.

Старий ліхтарник підморгнув Ліанові, — отак, вдалося. Ніхто нас не наздожене.

Нарешті з відгородженого закапелка вийшов Маас, без сорочки, втомлений і водночас задоволений. Він теж притулився до зберігаючого вранішню прохолоду борта і заплющив очі:

— Але пасажира маємо!

— Маємо Стефана, — уточнив Майкл. — Сина звати Стефан. Так ми з Мартою вирішили.

2

Стало схожим на те, що старина Ероут після смерті сина перетворився на мандрівника, такого собі добропорядного поважного емерита, котрому єдиною втіхою на цьому світі залишилося швендяння вологими тропіками, бо (він не забув військової термінології і усім, хто не питає, меле одне й те ж) вирушив по місцях давніх бойових дій.

А як з перепадами тиску? Серцева аритмія?

— Під три чорти, — буркотів під ніс Ероут, але у Тусуклаїнг відразу не рвонув. І не стільки через отой тиск, що грав з ним вар’ята і злітав догори, немов на легкоатлетичних змаганнях по стрибках у висоту для закритих приміщень (бо часто доводилося Ероуту хапати ротом повітря), скільки через Харріса. Той осідлав стару шкапу, названу тут дхоу, і подався з компанією чортзна куди. Так говорив батько Сема, бо його сучий син уже нічого членороздільного ніколи не скаже. Хіба зрозумієш лопотіння божевільного?

Ероут відразу розкусив, за ким подався Харріс. Тільки його перейми затягнуться надовго, бо українку вивіз не дурень і у надійності тамтої схованки немає чого сумніватися. Це добре, принаймні добрячий кавалок часу він виграв.

Тому Джо не буде квапитися і бронювати місце на літак. Розумно? Навіть заманливо. Ще б пак, адже надійний і такий земний транспортний засіб, як автобус, спокійно завезе добропорядного емерита куди слід, до того ж (а Ероуту єдиним затишком стали щораз довші екскурси у минуле), він матиме можливість усе до найменших деталей обсмоктати, милуючись краєвидами з вікна автобуса.

Хіба минуло вже п’ятдесят років? Такого не може бути!

Дорога до Тусуклаїнга довга, вистачить часу все як слід обміркувати і розставити на полицях розважливою рукою господаря. Головні козирі у нього все ж таки на руках — Тусуклаїнг. «Бойд банк». Браслет із знаком лева — ключ…

Із трьох складових, необхідних для того, щоб відімкнути скарбонку, має дві. А це більшість. І якщо Ероут знає: де, в кого, — то чому б самому не реалізувати третю складову і не відкрити… Серце завмирає, як тільки Джо Ероут бачить перед очима скарбонку старого китайця.

Знову довелося покласти під язик терпкувату пігулку, бо хвилювання зростає попри його волю і серце чалапає абияк, тому змушений роззявляти рота і хапати забраклого повітря. Змагання у закритих приміщеннях стадіону продовжувалося, але, на жаль, з такою мізерною перевагою, що призом ставали остогидлі серцеві ліки.

— Ось ваш квиток, — раз по раз киваючи головою, простягувало йому проїзні документи низеньке дівча, вбране цілком по-європейськи. І якби не розкосі очі та ніс з широкими ніздрями