Читати книгу - "Дорогами Маклая"

весь Сідней, щоб знайти дюжину шкарпеток неодмінно з найтоншого козячого пуху. Причому ніколи не підкреслював, що дістати ці шкарпетки йому було клопітно, і, не бажаючи, щоб Маклай відчував, що зобов'язаний йому бодай дрібничкою, ніколи йому нічого не дарував. Роздобувши потрібну Маклаєві річ, казав звичайно: «З вас належить…» І називав суму. До кінця своїх днів Маклай так і не дізнався, хто вносив у касу Ліннеївського товариства ті гроші, з яких складалася його платня академіка.

Маклей вважав, що різниця в переконаннях і поглядах, якщо вона нікому з друзів не завдає особистої шкоди, для дружби не перешкода. Коли кореспондент сіднейської газети «Трібюн» уже після від'їзду Маклая з Австралії запитав сера Уїльяма, як вони один з одним уживалися, будучи, по суті, ідейними ворогами, у відповідь той весело сказав:

— Правда, ви так вважаєте? Ми якось цього не помічали.

— Надівали, зустрічаючись, темні окуляри?

— Та навіщо? Ніхто з нас не був дальтоніком. Ми просто намагалися не псувати один одному нерви, і кожен лишався при своїй думці. По-моєму, свої переконання нав'язують іншим лише засліплені манією, величі деспоти або політики, не впевнені в стійкості свого становища. Я думаю, дружба між людьми будується на відчутті такту і взаємній повазі, а не на неодмінній єдності поглядів. Тоді це вже союз однодумців, а я, кажучи про дружбу, маю на увазі щось більш земне, такий зв'язок людини з людиною, який породжений не розумом, а серцем, простим бажанням робити один одному приємне й від цього діставати задоволення. Я завжди відчував радість, коли радісно було Маклаєві чи йому щось вдавалося. Правда, його ідеї викликали в мене іноді щось схоже на прикрість, та я намагався про них не думати. Адже я можу щось не розуміти, я не геній… А втім, під три чорти ваші ідеї! Я глибоко поважав Маклая…

У цьому був весь Маклей, покровитель і друг Маклая. Віддамо ж йому належне хоча б тепер, через сто років.

* * *

За сімнадцять з лишком років своїх майже безперервних мандрів по світу Микола Миколайович Миклухо-Маклай зібрав безліч дуже цінних наукових фактів і спостережень, але, за винятком кількох щоденників і розкиданих по різних журналах, переважно зарубіжних, статей та невеликих нотаток, мало що встиг обробити. Ось що писав у цьому зв'язку після його смерті один з його біографів і друзів, німецький доктор природознавства Отто Фінш:

«Коли одного разу в тісному колі фахівців у Берліні (1886 року) зайшла мова про Миклухо-Маклая, я був єдиний його захисник. Усі з повагою говорили про його мандрівки й спостереження, але докоряли йому за те, що протягом п'ятнадцяти років він не пішов далі попередніх повідомлень, і висловлювали навіть сумнів, щоб, з огляду на його непостійність, можна було чекати від нього закінченої праці. Адже й тоді, коли, забезпечений матеріально, він повернувся з Петербурга в Сідней, де міг два роки працювати без будь-яких перешкод, про його велику працю не було ніякої чутки… Як він сам казав мені, у нього зовсім не було наміру публікувати описи своїх подорожей, а тільки суто наукові результати своїх досліджень. Та як і в подорожах він нерідко робив несподівані відхилення, так і в наукових працях багато що на ходу мінялося. Щоразу він брався до чогось нового, полишаючи недоробленим старе, і, врешті, все зоставалося незакінченим. В усякому разі, йому не можна дорікнути за багатописання, бо все, що він опублікував, зводиться до кількох десятків номерів, з яких найбільший за обсягом не перевищує 40 сторінок в одну восьму частку друкованого аркуша. Це небагато, але і в цьому, правда, є таке, що за великою кількістю власних спостережень важить більше, ніж якийсь том талановитої компіляції… Хоч би як думали про Миклухо-Маклая та про його дослідження, він належав принаймні до найсумлінніших і найстаранніших спостерігачів і незмінно дотримувався такої об'єктивності, яка одна тільки веде до правильних наукових підвалин, тому і в невеликому лишив особливо цінний матеріал… В усьому він проявляв себе справжнім ученим, і наука, незважаючи на неповноту його робіт, має всі підстави зберегти про нього вдячну пам'ять на всі часи».

У Європі ті з учених, хто визнав доказовість його антирасизму і порвав з полігенізмом, чекали від нього фундаментальних праць з антропології, етнографії та порівняльної анатомії. А в Росії, де расизму ніколи не було і який тому нікого з широкої публіки особливо не хвилював, цікавилися здебільшого описами його подорожей. Навіть Лев Толстой вважав ту науку, якою він займався, менш важливою, ніж соціально-психологічний бік його мандрів. Писав йому в 1886 році:

«Вельмишановний Миколо Миколайовичу! Дуже вдячний за надіслані Ваші брошури. Я з радістю їх прочитав і знайшов у них дещо з того, що мене цікавить. Цікавить — не цікавить, а зворушує і викликає захват у Вашій діяльності те, що, наскільки мені відомо, Ви перший, безперечно, дослідом довели, що людина скрізь людина, тобто добра, товариська істота, у спілкування з якою можна й належить вступати тільки добром та істиною, а не гарматами й горілкою. І Ви довели це подвигом істинної мужності, яка так рідко трапляється в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть її і не розуміють.

Мені Ваша справа уявляється так: люди жили так довго під облудою насильства, що наївно впевнилися в тому, і ті, хто чинив насильство, і ті, кого насилували, що оці ось потворні стосунки людей, не тільки між людожерами й нехристиянами, але й між християнами, і є найбільш нормальні. І раптом одна людина під приводом наукових досліджень (прошу, вибачте мені за відверте висловлювання моїх переконань) появляється одна серед найстрашніших диких, озброєна замість куль і багнетів тільки розумом, і доводить, що все те потворне насильство, яким живе наш світ, є лише давній віджилий Humbug (обман. — О. І.), від якого давно час звільнитися людям, які хочуть жити розумом. Ось це у Вашій діяльності зворушує і захоплює, і тому я особливо бажаю Вас бачити й увійти в спілкування з Вами.

Мені хочеться сказати Вам таке: якщо ваші колекції дуже важливі, важливіші за золото, яке зібране досі в усьому світі, то і в цьому разі всі Ваші колекції, всі наукові спостереження ніщо в порівнянні з тим спостереженням про властивості людини, які Ви зробили,