Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

було зателефонувати Маркові. Але передумала. Мені кортіло почути його голос, але чути його зайві коментарі не хотілося.

Я перетнула поліційний кордон і далі сама подалася безлюдною вулицею, тримаючи в руці мегафон. Скрізь панувала тиша. Зупинилась я метрів за десять від крамниці. Сповістила про своє прибуття крізь гучномовець.

Терорист заявив, що всі повинні відступити назад, щоб він міг вийти. Вийшов він, прикриваючись тілом заручника, і весь час переміщувався з боку на бік, щоб снайпери не могли взяти його на приціл. Я почула в навушнику, як шеф дав команду застрелити його, але снайпери так і не зуміли прицілитися. Терорист хутко оглянув вулицю й довколишню місцевість, вочевидь задля того, щоб оцінити свої шанси на втечу, і зник у крамниці.

Щось було не так, але я не відразу це усвідомила. Чому він показався нам? Він був сам: нащо було ризикувати, що тебе застрелять, замість того, щоб передати вимоги по телефону?

Минуло ще хвилин зо двадцять, аж двері крамниці раптом розчахнулися: на порозі показалася дівчинка, очі їй зав’язали, рот заліпили стрічкою. Нічого не бачачи, вона ступала нога за ногою, мацаючи землю носаком черевика, чутно було, як вона тоненько скімлить. Я хотіла було підійти до неї, аж у дверях з’явився терорист, він був у шкірянці і з каптуром на голові, у кожній руці тримав по пістолету.

Я покинула мегафон і, вихопивши свій пістолет, націлила його на терориста.

— Покиньте зброю! — крикнула я.

Терорист був за виступом вітрини, і снайпери його не бачили.

— Анно, що там коїться? — запитав по радіо шеф.

— Він виходить, — відказала я. — Застрельте його, якщо бачите.

Снайпери доповіли мені, що цілі не бачать. Я тримала терориста на прицілі, його голова була в мене на мушці. Дівчинка стояла за кілька метрів від нього. Я не розуміла, що він замислив. Аж ось він почав вимахувати зброєю й раптом зробив швидкий порух у мій бік. Я натиснула на спуск. Куля поцілила йому в голову, і він упав.

Постріл той луною загучав у моїх вухах. Поле зору звузилося. Радіо захарчало. До мене відразу ж кинулася оперативна група. Я отямилася. Дівчинку відвели в безпечне місце, а я кинулася досередини крамниці разом із гуртом озброєних до зубів полісменів у шоломах. Ми відразу знайшли другу дівчинку, вона була зв’язана, у роті кляп, на очах пов’язка, але дитина була жива і здорова. Її теж забрали, а ми почали шукати ювеліра. Він лежав на долівці: руки були скручені пластиковою стяжкою типу «Серфекс», очі й рот заліплені клейкою стрічкою. Я звільнила його від пут, і він почав сіпатися, звівши ліву руку. Спершу я подумала, що він поранений, але потім зрозуміла, що в нього серцевий напад. Я гукнула на допомогу, і за лічені хвилини ювеліра відвезли в лікарню, а дівчатками почали опікуватися медики.

Поліціянти метушилися коло тіла терориста, що лежало на асфальті перед крамницею. Я приєдналася до них. Аж ось почула, як хтось із колег здивовано запитав:

— Це мені сниться, чи в нього револьвери примотані скотчем до рук?

— Та це ж макети зброї, — озвався хтось.

Ми скинули каптур з його обличчя і побачили, що рот його заклеєний клейкою стрічкою.

— Що це означає? — вигукнула я.

Мене охопила страшна підозра. Я взяла телефон і набрала в пошуку прізвище ювеліра. Фото, що з’явилося на дисплеї, просто-таки приголомшило мене.

— А нехай йому, — сказав колега, зиркнувши на ту світлину, — він з біса схожий на ювеліра.

— Та це ж ювелір! — заволала я.

— Якщо це ювелір, то де ж тоді той, хто взяв заручників? — запитав хтось із колег.

Так ось чому терорист ризикнув вийти надвір. Він хотів, щоб я запам’ятала його каптур і шкіряну куртку. Потім він змусив ювеліра Сабара вбрати ці речі, прикрутив йому зброю до рук скотчем і примусив вийти, погрожуючи, що розправиться з його другою донькою. Відтак побіг в офіс, зачинився там, заліпив очі й рота липкою стрічкою, а руки обмотав кабельною стяжкою, щоб його сприйняли за ювеліра, після чого його з кишенями, напханими коштовностями, відвезли до лікарні.

Той план йому пречудово вдався: коли ми примчали до лікарні, куди його привезли із гаданим серцевим нападом, виявилося, що він загадковим чином зник із оглядової палати.

Двоє поліціянтів, що супроводжували його до відділу екстреної допомоги, сиділи собі в коридорі й балакали, вони й гадки не мали, куди він подівся.

Особу грабіжника так ніколи і не з’ясували, його так і не знайшли. А я вбила невинну людину. Учинила найгірше, що може статися зі співробітником спеціальної бригади, — застрелила заручника.

Усі запевняли мене, що я не вчинила помилки, що кожен діяв би на моєму місці так само. Проте я весь час прокручувала той епізод у себе в голові.

— Він не міг говорити, — повторював мені мій шеф. — Він не міг не махати тією зброєю, буцім погрожуючи, — він нічого не міг удіяти. Він був приречений.

— Я знай думаю про ту мить, коли він махнув руками, либонь, хотів опуститися на землю, показуючи, що піддається. Якби я зачекала ще мить, а не вистрілила, то він зробив би це. І не загинув би.

— Анно, якби перед тобою був справжній терорист і ти б на мить загаялася, то отримала б кулю в голову.

Найдужче вразило мене те, що Марк не зумів ані збагнути, ані поспівчувати мені. Не знаючи, як упоратися з моєю пригніченістю, він весь час згадував нашу розмову і торочив те саме: «На бога, Анно, а якби ти не пішла туди того вечора? У тебе ж був вихідний! Ти не мусила навіть відповідати на дзвінки! Але тобі треба було виявляти старанність!». Гадаю, він картався, що не наполіг тоді. Бачив, що я сама не своя, що сумую, й гнівався на себе. Мені дали відпустку, та я не знала, що з нею робити. Сиділа весь час удома і мордувала себе похмурими думками. Я була в глибокій депресії. А Марк намагався якось розрадити мене, пропонував піти погуляти, побігати, відвідати музей. Але не міг подолати отого гніву на самого себе, який кипів у ньому. У кафетерії Метрополітен-музею, коли ми після його відвідин пили каву, я сказала:

— Щоразу, як заплющую очі, бачу цього чоловіка з тими двома пістолетами в руках. Я ж не помітила, що вони прикручені клейкою