Читати книгу - "Пробуджені фурії"

136
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 158
Перейти на сторінку:
class="empty-line"/>

Якщо то було падіння, то я не відчув нічого схожого.

В повітрі нічого не шуміло, і я не бачив нічого освітленого, щоб оцінити швидкість руху. Навіть моє тіло стало невидимим. Здається, дріт зник одразу після того, як я випустив його з руки. Я міг нерухомо висіти в гравікамері, не більшій за розмах моїх рук, але відчуття сигналізували, що на всі боки простягається незміримий порожній простір. Я ніби був жуком-сухомряком, що летів в одному зі спорожнілих складів на Бела-Кохеї-9.

Я прочистив горло.

Ламана лінія блискавки пробігла наді мною й не зникла. Я рефлекторно потягнувся рукою вгору, і мої пальці торкнулися тендітного плетива.

Перспектива з хрускотом повернулася на місце — світло було не вогнем у небі на незбагненній висоті, а крихітним галудженням за кілька сантиметрів над головою. Я обережно взяв його в руку й розвернув. Там, де його торкнулися мої пальці, світло легенько розмилося. Я відпустив його, і воно зависло на рівні моїх грудей.

— Сильво? Ти тут?

Так я отримав поверхню під ногами й спальню, залиту післяполуденним сонцем. З обстановки було схоже, що вона належала дитині років десяти. На стіні виднілися голо Мікі Нозави, Рилі Цючїї і ще багатьох моделей, яких я не впізнав. Стіл із котушкою під вікном і вузьке ліжко. Панель дзеркального дерева на одній зі стін візуально збільшувала обмежений простір, а з гардеробної ніші навпроти видніла неохайно розвішана маса одягу, серед якого були й сукні в придворному стилі. Зсередини на дверях висів символ віри зречників, відліплений в одному кутку.

Я визирнув з вікна і побачив класичне містечко у помірних широтах, що спускалося до гавані й втягнутого рукава затоки. Запах бела-трави у воді, бліденькі серпасті кусні Хотея і Дайкоку виднілися на ясному синьому небі. Таке могло бути будь-де. Човни й люди сновигали туди-сюди, правдоподібно розпорошені доступним простором.

Я підійшов до дверей із недбало приліпленим девізом і взявся за ручку. Було незамкнено, та коли я спробував вийти у коридор, переді мною з’явився підліток, який штовхнув мене назад.

— Мама каже, щоб ти сиділа у своїй кімнаті, — нахабно сказав він. — Мама так каже.

Двері бахнули в мене перед носом.

Я довго дивився на них, а тоді знову відчинив.

— Мама каже, щоб ти…

Удар зламав йому носа й відкинув аж на протилежну стіну. Я тримав кулак напівстиснутим і дивився, чи він не кинеться на мене, але він просто сповз по стіні вниз, хапаючи ротом повітря й бризкаючи кров’ю. Його очі затуманилися від шоку. Я обережно переступив через нього й рушив коридором.

Менш ніж за десять кроків я відчув її позаду себе.

Відчуття було фундаментальне й деталізоване — шелестіння текстур конструкта, шурхіт оксамитово-гладеньких тіней, що повзли стінами у мене за спиною. Я завмер і почекав. Щось пробіглося пальцями по моїй голові й провело ними по шиї.

— Привіт, Сильво.

Без жодного видимого переходу я опинився біля шинквасу в «Токійській вороні». Вона схилилася на нього поруч зі мною, колихаючи склянку віскі, якої я не пам’ятав у її руці, коли ми бачилися там по-справжньому. Переді мною стояв схожий напій. Публіка юрмилася навколо нас на прискореній швидкості, кольори розмазало до сірого, не більш матеріального, ніж дим із люльок за столиками чи викривлені відображення у дзеркальному дереві під нашими склянками. Стояв гамір, але розмитий і приглушений до нижнього порогу сприйняття, як гудіння масиву високопотужної машинерії в режимі очікування за стіною.

— Відколи ти з’явився в моєму житті, Мікі Передчутливий, — рівно сказала Сильва Ошіма, — відтоді воно, здається, тільки розпадалося.

— Це почалося не з мене, Сильво.

Вона скоса глянула на мене.

— О, я знаю. Я сказала «здається». Але зв’язок є зв’язок, байдуже, надуманий чи справжній. Усі мої друзі мертві, справді мертві, а тепер я дізнаюся, що їх убив ти.

— Не цей я.

— Я розумію, що не цей, — вона піднесла віскі до рота. — Але чогось мені від цього не легшає.

Вона перехилила напій і пересмикнулася, коли ковтала.

Зміни тему.

— То почуте нею якось проникає сюди?

— До певної міри, — склянка знов опустилася на шинквас. Магія системи повільно наповнила її знову. Віскі наче сочилося крізь тканину конструкта — спочатку у відображення в шинквасі, а тоді й у справжню склянку, від денця до вінець. Сильва зосереджено стежила за нею. — Але я ще й досі розбираюся, наскільки ми переплетені сенсорними системами.

— А довго ти її носиш, Сильво?

— Не знаю. З минулого року? Може, від Іямонського каньйона? Там було вперше, коли я вимкнулася. Вперше прокинулася, не знаючи де я, з відчуттям, ніби все моє існування — це кімната, в якій хтось побував без дозволу і переставив меблі.

— Вона справжня?

Сухий сміх.

— Ти мене питаєш? Тут?

— Гаразд, а ти знаєш, звідки вона взялася? Як ти її підібрала?

— Вона втекла, — Ошіма знову розвернулася до мене. — Вона багато разів повторила: «Я втекла». Звісно, я й так це знала. Вона вибралася з однієї з камер, як і ти.

Я мимохіть зиркнув через плече, шукаючи коридору зі спальні. І не знайшов на тому кінці прокуреного заповненого бару ані натяку на його існування.

— То була камера?

— Так. Вплетена протидія складним об’єктам. Чільницький софт автоматично вибудовує такі камери навколо будь-чого, що намагається проникнути до інфосховища із застосуванням мови.

— Вибратися з неї було не дуже важко.

— А яку мову ти використовував?

— Гм… Аманглійську.

— Ясно. Тобто, за машинними стандартами, не дуже складну. Якщо точніше, то просто інфантильну в своїй простоті. Ти потрапив у в’язницю, яка відповідала твоїй складності.

— І ти справді сподівалася, що я сидітиму в ній?

— Не я, Мікі. Софт. Ця штука автономна.

— Гаразд, і ця автономна штука сподівалася, що я в ній сидітиму?

— Якби ти був дев’ятирічною дівчинкою з братом-підлітком, — доволі гірко мовила вона, — то можеш повірити, що сидів би. Системи не запрограмовані розбирати людську поведінку, вони лиш розпізнають і оцінюють мову. Решта — це машинна логіка. Вони шукають у моєму несвідомому матеріалів та загальних настроїв і прямо сповіщають мене, якщо відбувається надмірно енергійна спроба втечі, але жодна з них не володіє справжнім людським контекстом. Списанти не працюють з людьми.

— То коли ця Надя, чи хто вона там така… Коли вона зайшла й заговорила старою японською, система посадила її в таку ж камеру, як мене?

— Так. Японська трохи складніша за аманглійську, але за мірками програм різниця несуттєва.

— І вона вибралася так само легко, як і я. І ти не почула сигналізацію, бо

1 ... 128 129 130 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пробуджені фурії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пробуджені фурії"