Читати книгу - "Привид"

переплюнув. Єдиними жалобниками, присутніми на похороні, були колишня дружина та діти, а також одна колега-стюардеса, яка сопіла й простуджено гугнявила впродовж усієї церемонії. Колишня дружина стиха зізналася йому, що та колега була, напевне, єдиною стюардесою, з якою її померлий чоловік не переспав.

Священик пройшов повз один надгробок і побачив на ньому залишки чогось білого, наче хтось написав на ньому крейдою, а потім стер. То була могила Аскільда Като Руда, відомого також під ім’ям Аскільд Орегод. Іще з незапам’ятних часів існувало таке правило: термін оренди землі під могилу закінчувався через покоління, якщо за його продовження ніхто не платив, — цей привілей залишили для багатих. Але з якоїсь невідомої причини могила злиденного Аскільда Като Руда залишилася неторкнутою. А коли вона стала таким собі пам’ятником давнини, її почали оберігати. Можливо, існувало оптимістичне сподівання на те, що ця могила стане місцем паломництва туристів, і недарма: надгробок на кладовищі найбіднішого району Східного Осло, де нещасні родичі померлого спромоглися нашкребти грошей тільки на маленький надгробок лише з ініціалами, прізвищем та датами. Тексту надгробок не мав, оскільки каменярі брали за свою роботу відповідно до кількості букв. Колись один авторитетний чоловік навіть припустив, що прізвище померлого було Рууд, але його родичі зекономили якусь копійчину на одній букві, і вийшло «Руд». Це дало поживу легенді про те, що Аскільд Орегод і досі ходить вулицями Осло. Але цій легенді не надто вірили, тому про Аскільда Орегода доволі швидко забули і залишили його — в буквальному сенсі — спочивати в мирі.

Коли священик став зачиняти за собою хвіртку цвинтаря, із темряви під стіною вигулькнула якась постать. Священик мимоволі заціпенів.

— Змилосердьтеся, — проскреготав голос. І до нього простягнулася велика розкрита долоня.

Священик вдивився в обличчя під капелюхом. То було старе обличчя зі зморшкуватим ландшафтом, великим носом та ще більшими вухами і двома навдивовижу чистими блакитними і безневинними очима. Так, безневинними. Саме про це священик подумав, коли дав біднякові монету вартістю двадцять крон, і подався додому. Безневинні блакитні очі новонародженого дитинчати, яке ще не потребує прощення гріхів. Треба буде включити це до завтрашньої проповіді.

Я дійшов до кінця, татку.

Я сиджу тут, а Олег стоїть наді мною. І тримає «Одесу» обома руками так, наче вчепився за тріснуту гілку, рятуючи своє дорогоцінне життя. Міцно стиснув пістолет і кричить. Зовсім з глузду з’їхав.

— Де вона?! Де Ірен? Скажи, бо я, бо я…

— А що ти зробиш, бовдуре безмозкий? Тобі ж все одно забракне сміливості вистрелити. Ти — слабак, Олеже, і тобі цього не дано. Ти — один з отих правильних хлопців. Краще вгамуйся, і ми розділимо дозу на двох.

— Чорта з два. Поки ти не скажеш, де вона.

— Тоді я заберу собі всю дозу.

— Половину. Бо це — моя остання.

— Домовилися. А тепер поклади пістолет.

І цей ідіот зробив так, як я й сказав. Здібності до навчання — нуль. Я обдурив його так само легко, як і тоді, коли ми вперше зустрілися після концерту «Джудас Пріст». Олег нахилився і поклав химерний пістолет поперед себе на підлогу. Я помітив, що важіль регулятора збоку на корпусі був поставлений на позначку «С», що означало стрільбу чергами. Варто лише ледь-ледь натиснути на гачок — і…

— Так де ж вона? — спитав він, випрямляючись.

І тепер, тепер, коли дуло пістолета вже не дивилося мені у вічі, я відчув, як вона наростає. Лють. Він погрожував мені. Як і мій прийомний батько. Що я терпіти не можу — це коли мені погрожують. Тому замість згрузити йому красивий варіант — мовляв, Ірен зараз в реабілітаційному центрі в Данії, вона ізольована, щоби до неї не мали доступу колишні друзі, які можуть знову підсадити її на наркотики, і подібну фігню, я натомість посипав сіллю рану. Мав посипати сіллю рану. В моїх венах тече зіпсута кров, татку, тому ти краще помовкуй. Вірніше, текла, бо більша частина моєї крові зараз розтеклася по кухонній підлозі. Але я, дурень набитий, все одно посипав сіллю рану.

— Я продав її, — сказав я. — За кілька грамів віоліну.

— Що?!

— Я продав її одному німцю на Центральному вокзалі Осло. Не знаю, як його звати і де він живе. Можливо, в Мюнхені. Може, сидить собі той німець зараз вдома зі своїм приятелем, а Ірен у них відсмоктує своїм маленьким ротиком. І їй це страшенно подобається, так подобається, що вона переплутала, де чий прутень, бо все, про що вона здатна думати, — це про її істинне кохання. А її істинне кохання звуть…

Олег стояв, роззявивши рота, і все кліпав та кліпав очима. Мав так само дурний вигляд, як і тоді в пакистанській забігайлівці, коли дав мені п’ятсот крон. Я розставив руки, як той довбаний чаклун-фокусник.

— …віолін!

Олег і далі кліпав очима, настільки шокований, що не встиг зреагувати, коли я кинувся до пістолета.

Принаймні, так мені здалося.

Бо я дещо забув.

Він увесь час за мною слідкував. Він уже збагнув, що віоліну йому я не дам. Він уже набув певних навичок. Він теж навчився читати думки людей. Принаймні, думки крадія.

Я мав би бути розумнішим. Мав би все владнати за половину дози.

Олег встиг до пістолета раніше за мене. Може, ледь торкнувся гачка. А пістолет був поставлений на стрільбу чергами. Падаючи на підлогу, я побачив його шоковане обличчя. Почув, як довкола стало тихо-тихо. Почув, як він схилився наді мною. Почув тихе тоненьке скигління, наче авіадвигун, що працював на низьких обертах, наче Олег хотів розплакатися, але не зміг. А потім він повільно пішов до дальнього кінця кухні. Справжній наркоман усе робить у відповідності до своїх пріоритетів.

Він поклав шприц поруч зі мною. Навіть спитав, чи не хочу я вколотися. То була гарна пропозиція, та от тільки я говорити вже не міг. Міг тільки слухати. Тож я лежав і слухав, як важко гупали його кроки, коли він спускався сходами. А я залишився сам-один. Таким самотнім я ще ніколи не був.

Церковні дзвони припинили бемкати.

Схоже, я розповів усю історію свого життя.

Тепер полегшало, вже болить не так сильно.

Ти де, татку? Ти мене чуєш?

Чи чуєш ти мене, Руфусе? Ти мене чекаєш?

Та я пам’ятаю, що сказав старий: смерть вивільняє душу. Вивільняє довбану бісову душу. Чи не вивільняє? Їй-богу, не знаю.

Там видно буде.

Першоджерела інформації та подяки

Аудун Бекстрьом та Курт А. Ліер — за