Читати книгу - "Дитя песиголовців"

я пропонував онукам в Урочинськ віддати, але вона не могла із ним розстатися, просто не могла і край. І от її немає, а ми ходимо та й ходимо, правда, Маркізе?

Він говорив, не дивлячись на них, і далматинець теж ішов, не піднімаючи голови, навіть коли чув своє ім’я. Обидва вони крокували повільно, Марта не могла зрозуміти, хто під чий крок прилаштовується.

Треба було, мабуть, вибачитися, сказати, що справи, і йти швидше, та ані Марта, ані Еліза чомусь цього не зробили.

Кілька разів собака затинався, але сунув далі, наче нічого не сталося. Може, і сам цього не помітив.

— Винятків немає? — спитала Еліза. — Може, вам взяти довідку? Адже він у вас уже у віці.

— А в нас є довідка. З клубу, із печаткою, все як має бути. І родовід на додачу, дуже пристойний, між іншим. Тому ми — тільки в експериментальний і лише раз на квартал. От тепер відзначимося на прохідній і до грудня вільні, тепер до грудня нас не чіпатимуть.

Маркіз знову зашпортався, і тоді старий присів, підхопив його на руки, наче немовля, і поніс до прохідної.

— Ви вже, — кинув він через плече Марті з Елізою, — вибачте, що не можу скласти вам далі компанію. Нам усе одно ще печатку пред’являти…

Справа була, ясна річ, не в печатці, і всі вони це розуміли.

— Їм призначають якось спеціально? Дату, час? — Марта, коли вони вже вийшли на вулицю, обернулася. Черга — як і та, навпроти дуба, — розтяглася вздовж паркана. Собаки стояли сумирно, тільки кілька зовсім молодих, не розуміючи, що відбувається, час від часу смикали за повідці. Люди майже не розмовляли одне з одним, хтось читав рідер із підсвіткою, хтось теревенив по мобілці, більшість — просто стояли, засунувши руки до кишень і дивлячись кудись перед собою. Траплялися і п’яні, однак менше, ніж Марта очікувала. — Чому вони раптом проти ночі?..

— Ну а коли? — Еліза глянула у мобільний, сказала, насупившись: — У всіх робота, у багатьох навіть по суботах. А ці, найімовірніше, — за додатковою програмою, добровольці.

— Доброволець, — тихо сказала Марта, — це коли з власної волі. А не коли приводять на повідці.

У дитинстві вона взагалі гадала, це такий жарт — про те, що на заводі добрив почали видобувати доброту. Всі ці «тільки від нас самих залежить, чи вродить добрий врожай», листівки, реклама по телику. І знаменитий номер у «Вані на дивані», десь за півроку до того, як програму закрили.

Потім Марта помітила, як змінився Пірат дядечка Костаса. Завжди доброзичливий і товариський, просто як дядечко, — він раптом став іншим. Не злим, не сумним. Просто до всього байдужим. Він терпляче ходив слідом за дядечком, коли той його вигулював, так само дозволяв себе погладити та пригостити смаколиком. Ні, навіть не дозволяв. Здавалося, частунки, прогулянки, та що завгодно — все він сприймав як щось, що відбувалося не з ним.

От тоді Марта вперше дізналася про найновіші досягнення вітчизняної науки. Про прорив у сільському господарстві, про ноу-хау, таємницю якого так завзято намагаються викрасти шпигуни закордонних і особливо заморських держав. Але країна боролася й протистояла, у єди-ному порусі, всі, від немовлят до старців. І вірні, безсловесні друзі людини також докладали свою посильну частку до цієї боротьби.

Так принаймні казали по телику. А от у самому місті про завод добрив говорити було якось не заведено. Певно, щоб не полегшувати життя заморським шпигунам.

Людей у ті роки не здоювали, добровольців уперше почали приймати роки три тому. Платили, зрештою, копійки: концентрат виходив ріденьким, малоефективним. З іншого боку, ніхто з донорів не ставав схожим на собаку дядечка Костаса. Або, принаймні, Марта про такі випадки не чула, — та, знову ж таки, спеціально вона цим не цікавилася.

Вони з Елізою мовчки йшли вздовж паркана до зупинки. Тут на асфальті теж були надряпані перекинуті клітки — а поряд нова емблема. Страус, що сунув голову в пісок і повернувся до клітки дупою із пишним пучком пір’їн.

— До речі, — кашлянула мачуха, — щодо добровольців. Ти спитала, коли ми заходили…

— Я правда здивувалася.

— Я зрозуміла, зрозуміла. Вони… ті люди… Знаєш, я не готова їх засуджувати. Ані тих, ані цих, із собаками. Зараз непрості часи, Марто.

Марта якось примудрилася втриматися й не пхикнути. А тепер на численні заявки телеслухачів — лідер хіт-параду всіх часів та народів, вічна пісня «У нас непрості часи». Тьху, від Елізи на таке якось не очікувала!..

— Та одну річ, — сказала мачуха, — я хочу прояснити. Хай би що сталося з нашою сім’єю, я ніколи не допущу, щоб ми працювали донорами на заводі добрив. Розумієш?

Кілька тижнів тому щодо «нашої сім’ї» Марта ох і знайшла би що відповісти, не сумнівайтеся. А тепер — промовчала. Авжеж, звучало це надто гучно — «наша сім’я» — та вже без лицемірства. І не тільки тому, що сучий кіт Будара щез із горизонту, ну, хіба що нові порції яблук передавав. Взагалі якось після Мартиного дня народження все пішло по-іншому. Не ідеально, але… простіше, чи що.

Коротше, Марта лаконічно відповіла: «Розумію», — і далі вони ще трошки пройшли без зайвих слів. А вже на зупинці вона сказала, що у супермаркет зараз не може. Бо збиралася заскочити до батька. Пан Штоц дуже просив якнайшвидше йому переказати, мовляв, хоче бачити; якісь оргпитання, здається; ні-ні, Марта нічого такого, оцінки норм і поведінка теж, хоч зараз щоденник покажу, хочеш?

— До завтра ніяк не почекає? — суплячись, спитала мачуха. — Я би не хотіла, щоб ти глухої ночі…

— Завтра в мене бібліотека, треба до понеділка добити проект. А пан Штоц двічі підкреслив: питання супертермінове. Ну хочеш, поїхали разом?

Ясна річ, Еліза відмовилася, на це Марта й розраховувала. А щоб остаточно перехилити шальки терезів на свою користь, додала:

— Я зателефоную Стефу, в нього там неподалік тренування, попрошу, щоб провів.

Мачуха кілька секунд вагалася, потім кивнула:

— Гаразд. Телефонуй от просто зараз, при мені. Якщо він погодиться — можеш їхати. Ні — тоді без образ, не пущу.

Марта зателефонувала. Трубку він узяв з другого разу. Захеканий, підтвердив: та не питання, виходитиму — наберу, а зараз вибач — тренер лютує, коли ми відволікаємося.

Вони сіли до маршрутки, мачуха вийшла раніше, а Марта їхала, дивлячись на вечірнє місто, і думала про те, як багато всього сталося за якихось півдня. І ще про те, як же ж їй пояснити Елізі: на завод Марта з документами не піде, ні цього вівторка, ні якогось іншого, за жодні університети світу. Просто не зможе себе змусити.

Розділ 4

Заснути й снити

Флейту Марта почула звіддалік, ще коли йшла від зупинки до