Читати книгу - "Кременецький звір"

— юнак витягнув руку в бік катованих, і Голота, який подякував уже тільки Богові за порятунок, розгублено побачив, що вказують не на нього, а на його колегу по нещастю, який висів на дибі у безпам’ятстві.

— Мені потрібен Бергхольць — мій орендар...

— Чаклун, що чарами закохав у себе пані Скідницьку? — єхидно проказав Болиць. — У вас також нерозділене кохання і вам потрібні чари? О, я розумію, що такого майстра любовної магії ще пошукати. Зачарована Скідницька в самій сорочці лізла до нього у вікно...

— Припини дуркувати, кате! То все маячня, і ти прекрасно про те знаєш! Скідницька сказилася й сама за ним бігала по п’ятах, як молода кобилиця, а коли він виявився байдужим до її кістлявих ключиць, вигадала недолугу історію про чаклунство! — палко вигукнув панич.

— Чому ви мені це розповідаєте? То суддя й лавники винесли вирок, я ж лише його виконую, пане! — проговорив кат.

— Суд? Пхе, збіговисько дурнів на чолі з тим товстим бовдуром? Я сміявся, коли почув звинувачення, я запевняв бідного Бергхольця, що то все дурний жарт, я сміявся на суді, бо більш химерних історій не чув. Але коли ті недоумки присудили Бергхольцю те, що присудили... Це можливо тільки в такій дупі, як Кременець, де про цивілізацію не чули, зате відьом і чаклунів бачать під кожним парканом! Я не хочу, аби ти мучив ні в чому не винного хлопця, єдина вина якого у тому, що його рум’яна мармиза надто подобається дівкам.

— Це все одно не дає вам права...

— У мене є всі права...

— Які це? — поцікавився Болиць.

— Право сильного! Ти, я бачу, почав забуватися! Оті страшні історії, які розказують про тебе в Кременці, зовсім задурили тобі голову. Та ти знаєш, псякрев, хто я такий?! — аж задихнувся від люті юнак, якому явно набридло сперечатися.

— Ви — Міхал Єжи Вандалін Мнішек — найменший син покійного великого підкоморія литовського і небіж міністра Єжи Августа Вандаліна Мнішека, — замість ката відповів кволим голосом Голота. — Магнат-мандрівник, — продовжив він, — змалечку подорожуєте Європою.

— А це ще хто? — здивовано підійшов ближче до Голоти магнат Мнішек.

— Знаю, бо бачив вас у Берліні, — вів далі Голота своїм звичайним голосом, хоча щосекунди хотів істерично заридати й заволати: «Заберіть мене звідси!». Кажуть, ви брали уроки у знаменитого Філідора[14], і я чув навіть, що здивували його своїм сицилійським захистом.

— Зрештою, він не дуже довго дивувався. Не минуло й години, як Філідор розбив мене в пух і прах, — вражено промовив Мнішек, який усе вдивлявся в обличчя в’язня. — Ви граєте в шахи? Звідки ви знаєте про мої партії з Філідором? — він зацікавлено дивився на Голоту, що вів світські бесіди, попри те, що його закривавлені ноги були досі затиснуті іспанським «взуттям».

— Так, я грав кілька разів з Легалем де Кермюром, учителем Філідора. Він навіть хвалив мене, але, я думаю, то була звичайна галльська ввічливість, бо я заплатив за партію зі знаменитістю немалі гроші, — Голота скривив рота у подобі усмішки. — Але зараз, як ви бачите, я знайшов собі цікавіше заняття, — вказав він очима на свої кінцівки в лещатах.

Міхал Мнішек реготнув, але відразу ж перестав, зрозумівши, що жартує в’язень явно з останніх сил.

— Так, іспанський черевик — це ще гірше, ніж сицилійський захист, безперечно. Правда, я бачив людину закатовану залізною дівою. Ще те видовище... — Мнішек демонстративно здригнувся. — Але що вас сюди привело? Чи, може, й ви чаклун, відьмак? Бо тут, знаєте, люблять палити різних некромантів та знавців чар.

— Боже збав. Ніякої магії, бо тоді я не сидів би тут, а полетів, проказавши закляття. Бажано кудись ближче до тепла і моря, наприклад, у Неаполь... — Голота і Мнішек засміялися.

— І я б теж! Але ж справді, що ви тут робите?

— Вибачте, я вам не заважаю, шановні? — намагався обуритися Болиць, та Мнішек лише роздратовано махнув рукою. Болиць замовк і люто дивився на панича.

— Справа в тому, що я знаменитий розбійник, гроза магістрату, — відповів Голота з посмішкою.

— І це правда?

— Якщо рахувати, що бійка з возним магістратського суду у шинку — страшний злочин, то так, звичайно.

— І це все? Через те вам зараз пошматують ноги і зроблять калікою? Суддя Гонсевич зовсім здурів, — похитав головою Мнішек.

— Зовсім ні. Хоча суд у Кременці не вирізняється ласкавістю, та він явно не збирався мене карати на горло. Мені присудили канчуки. Я їх уже давно отримав, а оце все — то катова імпровізація.

— Хм. У мене таке відчуття, що староста про це нічого не знає... — сказав Мнішек, кинувши погляд на побілілого від злості Болиця.

— Я думаю, ви, безперечно, маєте рацію. Кат трохи загрався, а сказати йому про це нікому, — знизав плечима Голота.

— Ви знаєте, шановний, — подумавши трохи, проказав Мнішек, — мене до вас, мабуть, вела доля. Це ж треба — шахіст у застінках Болиця. Ви не повірите, тут зовсім не грають. Варвари — ну, то я так називаю тутешніх вельможних панів — лише жлуктять горілку, жеруть у три горла, ну, і махають своїми тупими карабелами. Але ж тепер я врятований від нудьги! Не думав, що знайду собі партнера в катівні. Болицю, негайно відв’яжіть його і того, іншого.

Болиць мовчав, адже це вже було занадто. З білого він почервонів і стояв, стискаючи руками свою знамениту дев’ятихвостку. Запала напружена тиша. Підручні ката кидали погляди на Болиця і без його команди не наважувалися нападати на магната з могутнього клану Мнішеків. Надто всі розуміли, чим це може для них закінчитися. Мнішек клацнув пальцями, гукаючи слуг, що стояли за його спиною, а тоді поклав руку на ефес своєї шпаги.

— Не роби дурниць, кате... — неголосно проказав шляхтич.

Врешті напружені плечі Болиця впали, він нервово сіпнув щокою. А тоді змахнув рукою підручним і, згорбившись, повернувся до Мнішека, спиною.

— Відпустіть їх, — проскреготів кат. — А вам, пане, це так просто не минеться... Я буду жалітися пану старості Сангушку.

— О, не турбуйтесь, Болицю. Я зараз же поїду до Юзефа і про все з ним поговорю. Можете не хвилюватися, він не відмовить другу дитинства. Вашого чаклуна Бергхольця він знає,