Читати книгу - "Нейромант"

Кейса. Це був револьвер «Магнум» із майже повністю спиляним стволом. Перед у спускової скоби також прибрали, а руків’я було обмотане чимось схожим на стару малярну стрічку. Кейсові подумалося, що револьвер дуже неприродно виглядав у рожевій наманікюреній руці Діна.

– Звичайна пересторога, ти ж розумієш. Нічого особистого. А тепер кажи, нащо прийшов.

– Мені треба урок історії, Джулі. А ще вихід на декого.

– А товар який, синку?

Дін був одягнений у бавовняну сорочку в карамельно-червону смужку, з твердим, немов порцеляновим, білим комірцем.

– Не товар. Я. Їду звідси, Джулі. Але ти мені зроби послугу, гаразд?

– То на кого тобі треба вихід, синку?

– На одного ґайдзіна на прізвище Армітідж. Зупинився в «Хілтоні».

Дін поклав пістолет.

– Не рухайся, Кейсе. – Він щось набрав на клавіатурі термінала, який лежав на колінах. – Здається, ти про нього знаєш стільки ж, скільки моя мережа. З усього видно, що цей джентльмен має тимчасову домовленість із якудзою, а сини неонової хризантеми вміють ховати своїх союзників від нам подібних. І я би чинив так само на їхньому місці. Тепер історія. Ти казав про урок історії. – Джулі взяв пістолет, але на Кейса його не навів. – Яка історія тебе цікавить?

– Про війну. Був на війні, Джулі?

– На війні? А що про неї говорити. Тривала три тижні.

– «Шалений кулак».

– Легендарна операція. Хіба зараз у школах не вчать історії? Пам’ятаю той післявоєнний кривавий матч із політичного футболу. Скандал на скандалі. Ваші батьки-командири, Кейсе, на агломератській стороні, – де там їх квартирували, у МакЛіні? Відсиділися по бункерах усі… страшний сором. Змарнували стільки молодої патріотичної плоті лише заради того, аби перевірити якусь там нову технологію. Потім виявилося, що вони знали про російську оборонну лінію. Про ЕМП, електромагнітні пульсові установки. Але хлопців усе одно туди послали, просто подивитися, що станеться. – Дін знизав плечима. – Іванови з Петровими тільки того й чекали.

– А хтось із тих хлопців вижив?

– Господи Ісусе, – відповів Дін, – стільки років минуло… Але я майже певен, що хтось звідти повернувся. Один із загонів. Захопили радянський гелікоптер – знаєш про такі? Полетіли назад до Фінляндії. Не мали вхідних кодів для перетину повітряного кордону, звісно, і перестріляли до чорта фінських прикордонників. Спецпризначенці, що з них узяти. – Дін гмикнув. – Чортове пекло.

Кейс кивнув. Настирливий запах консервованого імбиру забивав ніздрі.

– Я в Лісабоні був під час війни, – продовжив Дін, поклавши пістолет. – Чудове місто цей Лісабон.

– Служив там, Джулі?

– Та куди. Хоча війну бачив. – Він усміхнувся своєю рожевою усмішкою. – Війна творить на ринку дива.

– Дякую, Джулі, я твій боржник.

– Навряд, Кейсе. Бувай здоровий.

Потім він доводитиме собі, що той вечір у павільйоні «У Семмі» від початку пішов не так, і йдучи за Моллі тим коридором, розгрібаючи носаками кросівок суцільний шар корінців від квитків і пінопластових стаканчиків, наче торішнє листя, він прочував, що жде попереду.

Смерть Лінди…

Після візиту до Діна вони з Моллі побували в «Намбані», де Кейс віддав Вейджеві борг – пачку нових єн, отриману від Армітіджа. Вейджеві це сподобалося, його бійцям це сподобалося менше, а Моллі, стоячи поряд із Кейсом, вишкірялася на них, наче хижак в екстатичному напруженні перед стрибком, – очевидно, чекала, що хтось із них сіпнеться першим. Потім він повів її в «Чат» випити.

– Нема сенсу, чувак, – сказала Моллі, коли Кейс дістав восьмикутну пігулку з кишені штормівки.

– Чого це? Хочеш, поділюся? – Він простягнув колесо їй.

– У тебе нова підшлункова, Кейсе, і ті заглушки в печінці. Армітідж домовився зробити так, щоби ця твоя хрінь, – вона вказала бордовим нігтем на восьмикутник, – виводиласятак само, як зайшла. Ти фізично не здатен мати приход від амфетамінів і кокаїну.

– Бляха, – Кейс глянув на восьмикутник, тоді на Моллі.

– Їж на здоров’я. Хоч десяток з’їж, нічого тобі не буде.

Він з’їв. Нічого йому не було.

Три пива потому вона взялася розпитувати Раца про бої.

– «У Семмі», – відповів Рац.

– Я пас, – сказав Кейс. – Кажуть, вони там на смерть б’ються.

За годину вона вже купувала квитки в худого тайця, вдягненого в білу футболку й мішкуваті спортивні шорти.

Заклад «У Семмі» був сірим надувним шатром, армованим сіткою зі сталевих тросів, за одним із портових складів. Усередину вів коридор зі щільними дверима по обидва кінці. Він слугував повітряним шлюзом: давав змогу втримувати різницю тисків усередині й зовні. До фанерної стелі коридора на однаковій відстані було прилаштовано переважно розбиті флуоресцентні лампи. Вологе повітря пропахло потом і бетонним пилом.

Усе це аж ніяк не підготувало Кейса до вигляду арени, натовпу, напруженої мовчанки, велетенських світлових фігур під склепінням шатра. Бетонні блоки, вкладені концентричними ярусами, оточували щось на зразок центральної сцени на незначному узвишші в колі проекційного обладнання. Крім миготіння голограм, що рухались услід за своїми живими прототипами на арені, жодного освітлення тут не було. Шар сигаретного диму повстю висів над ярусами й потроху видувався, коли досягав потоків із повітряних гармат, що надимали шатро. Жодного звуку, крім гудіння надимачів і дихання бійців із динаміків.

Кольорові зображення пливли дзеркальними плесами Молліних лінз, коли чоловіки по колу обходили один одного. Голографічні бійці були десятикратно збільшеними, та навіть за такого масштабу довжина ножів у їхніх руках ледве сягала метра. Ножі тримають по-фехтувальному, пригадалося Кейсові, чотири пальці навколо руків’я, клинок слугує продовженням великого пальця.

Здавалося, ножі рухаються самостійно – неквапно, наче в ритуальному танці, раз по раз виписують у повітрі дуги й прямі, доки хтось із бійців не відкриється супротивникові. Моллі слідкувала за голограмами, обличчя її розгладилося й зосереджено завмерло.

– Знайду нам щось поїсти, – сказав він їй. Моллі кивнула, занурена в дійство.

Кейсові тут не подобалося.

Він розвернувся й пішов у тінь від трибун. Надто темно.

Надто тихо.

Кейс помітив, що серед глядачів були переважно японці. Нетипові для Нічного міста персонажі. Технарі з аркокомплексів. Можливо, цей заклад було схвалено якимось корпоративним комітетом із питань дозвілля. Він спробував уявити, як це – працювати на дзайбацу все життя.

Корпоративне житло, корпоративний гімн, корпоративний похорон.

Зробивши майже повне коло, він знайшов кіоски з їжею. Купив якіторі на шпажках і два вощені паперові стакани пива. Глянувши на голограми, помітив цівку крові на грудях одного з