Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

не знає все, і спеціалісти усвідомлюють це краще за інших. Але освіта, підготовка, практика, досвід і визнання колегами з тієї самої галузі мають нам дати хоча б приблизні орієнтири, як відрізнити фахівців від решти суспільства.

Одна з причин, чому фахівці та обивателі завжди так бісили одне одного, полягає в тому, що вони — люди. Так, споживаючи та інтерпретуючи інформацію, і ті, й інші стикаються з однаковими проблемами. Навіть найосвіченіші люди можуть припускатись елементарних помилок в аргументації, тоді як менш розумні ігнорують обмеження власних здібностей. Чи ви фахівець, чи обиватель, ваш мозок працює (а іноді не працює) однаково: ми чуємо те, що хочемо, і заперечуємо факти, які нам не подобаються. Саме про ці проблеми ми поговоримо в наступному розділі.

Розділ 2

Як розмова стала виснажливою

Кілька століть тому... люди все ще знали, що доведено, а що ні; і коли щось було доведено, вони цьому справді вірили.

Клайв Льюїс, «Листи Крутеня»

Ну, цей, знаєш, це тойво, типу тільки твоя думка, чувак.

«Чувак», «Великий Лебовскі»

Суперечку мені, будь ласка

Розмова у ХХІ столітті часом виснажлива й часто доводить до божевілля, і йдеться не лише про дискусії між фахівцями та обивателями, а й між усіма іншими. Якщо в минулій епосі забагато честі було спеціалістам, то сьогодні ніякої поваги немає ні до кого. Навіть серед простих людей у щоденному спілкуванні суперечки та дискусії перетворилися на виснажливий обмін запереченнями, випадковими псевдофактами із ненадійних джерел, і мало хто з учасників дійсно розуміє, про що йдеться. Роки кращої освіти, вільніший доступ до даних, зростання ролі соціальних мереж і зменшення бар’єрів на шляху до публічності мали б покращити нашу здатність до дискусій та ухвалення рішень. Натомість такий хід подій, здається, лише погіршив ситуацію.

Громадські дискусії на будь-яку тему перетворилися на окопну війну, де найважливіша ціль полягає в доведенні неправоти іншої людини. Обговорення значних розбіжностей у поглядах деградувало до слабеньких шкільних дебатів, мета яких у перемозі, а факти виставляються, як фігури на дошці. Водночас не йдеться про гру в шахи: факти вибивають із дошки, наче грають у Чапаєва. Як у легендарній сцені з «Клініки суперечок» Монті Пайтона, ми просто намагаємося перебити останнє слово опонента. («Це не суперечка», — каже розгніваний клієнт професіоналу із суперечок. «Так, це вона», — відповідає той. «Ні, не вона! Це просто протиріччя!» — «Ні!» — «Так!»).

І ось ми підійшли до очевидної та універсальної проблеми — ви та я. Або, точніше, до мого та вашого ходу думок. Багато наук — від біології до соціальної психології — доводять те, що ми ведемо невтомну боротьбу, намагаючись зрозуміти одне одного.

Усі ми маємо невід’ємну природну схильність шукати докази, які перетинаються з нашими поглядами. Наш мозок просто так улаштований: саме тому ми сперечаємося навіть тоді, коли не мали б. А відчуваючи соціальну чи особисту загрозу, ми сперечаємося до посиніння. (Мабуть, в епоху інтернету й соціальних мереж правильніше буде сказати «до оніміння пальців»). Фахівці не виняток. Як і всі решта, ми віримо в те, що хочемо.

В особистому житті ми схильні бути трохи поступливішими, бо, будучи соціальними створіннями, від найближчих хочемо прийняття та любові. У найближчих соціальних колах більшість із нас бачить себе розумними та надійними. Більше того, ми бажаємо, щоб й інші вважали нас такими. Хочемо, щоб нас поважали та сприймали серйозно. На практиці це означає, що ми не бажаємо, аби хтось думав, що ми тупі, тому прикидаємося розумнішими, ніж є насправді. Згодом навіть самі починаємо в це вірити.

Звісно, основна проблема в тому, що деякі люди просто не надто розумні. Як буде видно пізніше, найбільш переконані у власній правоті мають найменше підстав для такої самовпевненості. Але звести природу сучасних емоційних суперечок лише до того, що люди тупі, було б надто просто. (Проте це не означає, що таке твердження є абсолютно неправдивим). Більшість людей усе-таки не настільки інтелектуально обмежена: принаймні якщо зважати на базові показники на зразок грамотності чи шкільного атестата.

Проблема в тому, що деградацію дискусій та обговорень не можна звести лише до помилок найменш розумних серед нас. Усі ми стаємо жертвами цілої низки проблем, наприклад, намагаючись розв’язати суперечки та питання так, щоб мати кращий вигляд перед друзями та самим собою. Цю рису самомилування підживлюють багато чинників, що призводять до смерті фаховості: вища освіта, медіа, інтернет тощо. Перешкоди на шляху до кращої комунікації між фахівцями та звичайними громадянами можна подолати за допомогою освіти, точності та чесності, але тільки якщо ми знатимемо, що саме нам заважає.

Може, усі ми просто тупі

Розгляньмо спершу найболісніший варіант. Можливо, фахівцям важко говорити з обивателями, бо звичайні громадяни просто нерозумні. Може, інтелектуальна прірва між освіченими елітами та простими людьми настільки величезна, що з такої дистанції вони справді здатні лише кидатися взаємними образами. Можливо, розмови та обговорення не вдаються, бо одна зі сторін або й обидві просто недоумкуваті.

Такі слова не сприяють примиренню. Нікому не подобається, коли його називають тупим: це упереджене, грубе слово, що означає не лише брак розуму, а й уперте невігластво аж до аморальності. (Я використовував його частіше, ніж було треба. Імовірно, ви теж). Можете називати людей, із якими не погоджуєтеся, погано поінформованими, такими, що помиляються чи як завгодно інакше. Але не називайте їх тупими.

На щастя, використовувати слово «тупий» не лише грубо, а й неточно. Як не вимірюй, а сучасні американці розумніші чи принаймні не менш інтелектуально розвинені, ніж кількадесят років тому. Початок ХХ століття не був золотою добою освіти й культури. У 1943 році вступники в коледж (із-поміж яких лише шість відсотків змогли перелічити тринадцять колоній США) називали першим американським президентом Авраама Лінкольна, який «морив /sic/ рабів». Ознайомившись із цими результатами, видання New York Times зробило перерву в репортажах про Другу світову війну, щоб поголосити про «приголомшливо неосвічену молодь».[13]

Абсолютно інше питання, чи люди ХХІ століття встигають долати прірву між власною освітою та швидкістю освітніх реформ. Як у 1910 році, так і в 2010-му школярі вчились обраховувати сторони трикутника, але сьогоднішні учні мають застосовувати ці знання, щоб осягнути існування постійної міжнародної космічної станції, тоді як їхні прапрадіди, імовірно, ніколи не бачили автомобіля, не кажучи вже про літак. І ніщо не вбереже нас від свідомої байдужості в будь-яку епоху. Жодна освіта не змусить