Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

бо, як писала преса: «Втомлений домашньою опозицією і боротьбою з розумною і вченою жінкою чоловік не збереже в своїй душі необхідної рівноваги». Тому освіченість, як передумова і наслідок емансипації, мала бути контрольованою, не надмірною. Очевидно, через такі упередження посол до Галицького сейму Теофіл Окуневський, аргументуючи у 1893 р. у своїй промові необхідність створення першої жіночої гімназії в Галичині, уточнював, що у нього «немає на думці створювати емансипанток з короткими стрижками і папіроскою в устах; таких ексцентричних жінок я за допомогою науки не хочу створювати».

Консервативна більшість часто сприймала емансипаційні вимоги як посягання на найсвятіше — шлюб, родину, батьківський авторитет, який зазвичай асоціювався з авторитетом великої і непорушної духовної традиції. За цією традицією метою жіночого навчання мало бути не стільки плекання знань чи ерудиції, як виховання релігійних і високоморальних майбутніх матерів. За словами Северина Зарицького, учителя дівочого інституту й директора жіночого ліцею в Перемишлі, «з жіночих інституцій щорічно виходить молоде покоління, що має колись в суспільності відіграти таку важливу роль; звідси виходять ті, що мають стати колись освіченими дружинами і матерями». З огляду на такі трактування закономірним було те, що першими освітніми закладами для жінок у Галичині опікувалися монахині (зазвичай сестри василіянки) і навіть з появою світських навчальних інституцій релігійний ухил жіночої освіти був пріоритетним.

Журнал «Мета: орган українських поступових жінок», 1908 р. Відділ україніки ЛННБ ім. В. Стефаника

Такий стан речей на зламі XIX–XX ст. дедалі частіше зазнавав критики, головним чином з боку молоді. У дискусіях на тему коедукації (спільного навчання хлопців і дівчат) та секуляризації освіти для жінок не обходилося без політики. Недостатня освіченість українок, на думку критиків, сприяла тому, що значна частина представників української інтелігенції обирали собі за дружин польок, котрі на тлі схоластичного «чернечого» виховання українок виглядали більш ерудованими і загалом цікавішими. Відтак змішані українсько-польські сім’ї, які утворювалися в результаті таких шлюбів, з огляду на дедалі глибшу політичну кризу у стосунках між поляками і українцями на початку XX ст., могли мати дуже негативні наслідки для української справи в Галичині. Бо діти, народжені у таких шлюбах, за побоюванням критиків, у майбутньому матимуть проблеми з визначенням власної національної ідентичності, а тому не зможуть бути ефективними борцями за українські права. Таким чином, з огляду на національно-політичну доцільність, добра освіта для жінок з української інтелігенції була обґрунтована, серед іншого, і необхідністю їх конкурентоспроможності у «боротьбі» за чоловічі серця.

Активне обговорення у пресі недоліків українських жінок, а також постійні порівняння їх із польками спричинилися до формування своєрідного суспільного жіночого ідеалу — національно свідомої українки. Такий образ «патріотичної жінки» схематично поєднував високоморальну матір-дружину-господиню та в міру освічену й емансиповану (хоч і винятково через національний вибір) громадську діячку. З огляду на такі прагнення спектр очікуваної від жінок активності у суспільному житті найчастіше включав: створення та участь у різного роду доброчинних, культурно-просвітніх чи опікунських товариствах, збирання коштів на різні українські фундації (наприклад, пам’ятник Шевченку чи український театр), організацію товариських вечорів, вистав чи інших забав тощо.

До суспільно важливих справ було віднесено навіть зміни в жіночому гардеробі. Зацікавлення українських часописів реформою жіночого одягу відбувалося в рамках запланованих національних економій. Тобто «українки, — за тогочасною пресою, — доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» (натяк на активну в цей час еміграцію. — І. Ч.), не мали морального права надягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилася сімейному бюджету в 150 крон, а коли взяти до уваги, що на сезон таких потрібно було не менше як дві для кожної з доньок, видатки на догоду моді виявлялися надмірними. Натомість ці гроші могли піти на допомогу одній з українських фундацій. «А на вечорниці, — писала газета “Діло”, — досить для заміжніх одяг вовняний ясний, а для дівчат стрій народний, або легенькі ясні, муслінові сукні, які звичайно в літі носиться». Зрештою, придбання народного строю також не було дешевим задоволенням. На це, зокрема, скаржилася одна з дописувачок до газети «Діло» (котра підписалася псевдонімом «Галичанка») у 1900 р., зазначаючи, що чомусь «чоловіча стать не дає нам прикладу любові до української одежі», натякаючи на те, що нові модні вимоги дивним чином стосувалися лише жінок.

Учениці і вчителі приватної дівочої гімназії Сестер Василіянок у Львові. Фото [1909–1910] років. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Зміни поглядів та дискусії навколо жіночих ідеалів впливали також на практики приватного життя інтелігенції. Як свідчать листи і щоденники, чоловіки — тодішні українські політики, громадські чи культурні діячі — дуже часто вимагали від своїх дружин відповідати новим національним ідеалам, наслідувати їх чи принаймні помічати. Іван Джиджора в листі до нареченої, а згодом дружини, Наталі Навроцької, доводячи необхідність її самоосвіти, прикладом для наслідування подавав образ дівчини з драми Володимира Винниченка «Великий молох», яка саме тоді (у 1907 р.) з’явилася друком: «Поглянь но яка там є сильна гарна дівчина Катря, яка навіть мужчин рятує від занепаду. О такі дівчата є і повинні бути не тільки в літературі але в житті […] особливо для нас в тих тяжких критичних часах. Ти ж, сказати правду, дуже мало старалася мені помагати, навпаки я мусів з Тобою те робити». Чоловіки охоче згадували суспільні ініціативи дружин, їх національну чи громадську позицію. Олександр Барвінський з неприхованою гордістю писав про діяльність дружини Євгенії в українських культурно-просвітніх товариствах, де знаходила застосування її музична освіта. Роман Заклинський у щоденнику відзначав активну громадську позицію своєї племінниці Ольги, яка була, за його словами, «фанатичною москвофілкою», але «в останніх часах знаю Українка бо давнішими роками запрошувала мене на відкриття читальні Просвіти…».

Щоправда, більшість вважала жіночу ініціативність позитивною рисою лише тоді, коли вона була вмотивована національно-патріотичними спонуками та, що найголовніше, не суперечила тогочасним стандартам жіночності. Тому громадські ініціативи жінок мали обмежуватися філантропічними чи доброчинними справами, але аж ніяк не стосуватися політики. Таку настанову добре