Читати книгу - "Убивства за абеткою"

наближалися до Севеноакса.

– Чи вам випадково не повідомили, як і чим дівчину задушили?

Інспектор Кром відповів коротко.

– Задушили власним паском… цупка плетена штука, як я зрозумів.

Очі Пуаро широко розкрились.

– Ага, – мовив він. – Нарешті маємо точну інформацію. Це вже про щось свідчить, еге ж?

– Я ще його не бачив, – холодно відповів інспектор Кром.

Я вже не міг стерпіти небагатослівність та брак уяви цього чоловіка.

– Це дає нам характеристику вбивці, – сказав я. – Дівчину задушили її власним паском. Це вказує на особливу жорстокість!

Пуаро кинув на мене погляд, якого я не міг зрозуміти. Здавалося, він стримував бажання пожартувати. Я подумав: може, це попередження мені не виголошувати своїх думок при інспекторові?

І знову замовк.

У Бексгіллі нас зустрічав старший інспектор Картер. Із ним був симпатичний, інтелігентний на вигляд молодий інспектор на прізвище Келсі. Його посвятили в деталі справи, щоб він співпрацював із Кромом.

– Ви захочете провести своє дізнання, Кроме, – сказав старший інспектор. – Тож я надам вам загальну інформацію про справу, а тоді відразу можете приступати.

– Дякую, сер, – мовив Кром.

– Ми повідомили її батька та матір, – сказав старший інспектор. – Для них це жахливий шок. Я залишив їх на самоті, щоб вони трохи заспокоїлися перед тим, як їх розпитуватимуть, тож ви можете почати спочатку.

– Є інші члени родини, так? – запитав Пуаро.

– Є ще сестра – друкарка з Лондона. Їй уже повідомили. І є молодий чоловік… Власне, вчора ввечері дівчина мала бути з ним на побаченні, здається.

– Абетковий довідник чимсь допоміг? – запитав Кром.

– Він тут, – старший інспектор кивнув у бік стола. – Відбитків пальців немає. Розгорнутий на сторінці Бексгілла. Новий примірник, мушу завважити: не схоже, що його часто розгортали. І купували не тут. Я перевірив усі можливі канцелярські крамниці.

– Хто знайшов тіло, сер?

– Один із цих полковників, що полюбляють свіже ранкове повітря. Полковник Джером. Він гуляв із собакою близько шостої ранку. Ішов уздовж узбережжя в напрямку Кудена і вниз до пляжу. Собака відбіг від нього й почав щось нюхати. Полковник його покликав. Пес не вертався. Полковник глянув у той бік і подумав, що щось там дивне. Підійшов і придивився. Вчинив дуже правильно. Взагалі не торкався її, а одразу викликав нас.

– І час смерті визначили приблизно – опівночі минулої ночі?

– Між північчю та першою ночі – це доволі точно. Наш убивця-жартівник – людина слова. Якщо сказав двадцять п’ятого – то двадцять п’ятого, хоча, можливо, минуло лише кілька хвилин.

Кром кивнув.

– Так, такий його спосіб мислення. Щось іще? Ніхто не бачив нічого, що могло б допомогти?

– Ні, як нам відомо. Та ще рано казати. Усі, хто бачив дівчину в білому, що йшла з чоловіком минулого вечора, скоро прийдуть нам про це розповісти, та, як я здогадуюся, було чотириста чи п’ятсот дівчат у білому, що гуляли з хлопцями минулого вечора. Мороки буде чимало.

– Що ж, сер, краще мені взятися до роботи, – мовив Кром. – Кафе та домівка дівчини. Варто відвідати обидва місця. Келсі може піти зі мною.

– А мсьє Пуаро? – запитав старший офіцер.

– Я приєднаюся до вас, – мовив Пуаро до Крома з легким поклоном.

Кром, як мені здалося, мав трохи роздратований вигляд. Келсі, який раніше не бачив Пуаро, широко всміхався.

Було доволі неприємно, що, зустрічаючи мого друга вперше, люди завжди сприймали його комічно.

– Як щодо паска, яким її задушили? – запитав Кром. – Містер Пуаро схильний вважати, що це важливий доказ. Думаю, що він хотів би його оглянути.

– Du tout27, – швидко сказав Пуаро. – Ви мене не так зрозуміли.

– Із нього нічого не візьмеш, – сказав Картер. – То був не шкіряний пасок… інакше, можливо, там залишилися б відбитки пальців. А тут цупкий шовк – ідеальний для того, для чого його використали.

Я здригнувся.

– Що ж, – мовив Кром, – час нам вирушати.

І ми пішли.

Наш перший візит був у кафе «Рудий кіт». Розташована на березі моря, то була звичайнісінька чайна. Там були невеличкі столики, вкриті картатими помаранчевими скатертинами, й надзвичайно незручні плетені крісла з помаранчевими подушками. Це місце спеціалізувалося на вранішній каві, п’яти сортах чаю («Девоншир», «Фармхауз», «Фруктовий», «Карлтон» і «Простий») та кількох простих обідніх стравах на жіночий смак: яєчні, креветках і макаронах, запечених із сиром.

Вранішню каву саме почали подавати. Власниця поспішно відвела нас у дуже брудну робочу кімнату позаду кафе.

– Міс… е… Мерріон? – запитав Кром.

Міс Мерріон пропищала високим пригніченим голосом справжньої леді:

– Так мене звати. Це надзвичайно скорботна ситуація. Надзвичайно скорботна. Важко навіть подумати, як це вплине на наш бізнес!

Міс Мерріон була дуже худа жінка років сорока з розпатланим рудим волоссям (насправді вона сама була напрочуд схожа на рудого кота). Вона нервово перебирала різноманітні рюші та бантики, що були частиною її уніформи.

– Матимете наплив, – заохотливо сказав інспектор Келсі. – Ось побачите! Навіть не встигатимете чай подавати!

– Бридко, – відреагувала на це міс Мерріон. – Справді бридко. Це спонукає до зневіри в людській природі.

Та, попри все, її очі засвітились.

– Міс Мерріон, що ви можете розповісти про померлу дівчину?

– Нічого, – впевнено мовила міс Мерріон. – Зовсім нічого!

– Скільки вона тут працювала?

– Це було її друге літо.

– Ви були нею задоволені?

– Вона була хорошою кельнеркою – прудкою та погідливою.

– І миловидною, так? – поцікавився Пуаро.

А тепер уже й міс Мерріон зиркнула на нього з думкою «Ох уже ці іноземці».

– Вона була хорошою, охайною дівчиною, – мовила стримано.

– О котрій вона закінчила зміну вчора ввечері? – запитав Кром.

– О восьмій. Ми зачиняємось о двадцятій. Не подаємо вечері. Немає попиту на вечерю. На чай та яєчню (Пуаро здригнувся) люди приходять до дев’ятнадцятої, інколи пізніше, але година пік у нас закінчується до 18 : 30.

– Вона не розповідала, як планувала провести вечір?

– Авжеж ні, – з притиском мовила міс Мерріон. – У нас не такі стосунки були.

– Ніхто до неї не приходив? Нічого такого?

– Ні.

– Вона поводилась як звичайно? Не була збуджена чи пригнічена?

– Справді не можу сказати, – байдуже мовила міс Мерріон.

– Скільки кельнерок у вас на роботі?

– Зазвичай дві, і додаткові дві після двадцятого липня й до кінця серпня.

– Але міс Барнард не була додатковою?

– Ні, вона була однією з постійних.

– Як щодо другої?

– Міс Гіґлі? Хороша молода леді.

– Чи були вони з