Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

лише назва без тіла та вигляду”; “Сулла навіть не вмів читати, коли полишив диктаторство”; “люди повинні розважливіше звертатися до нього, та вважати законом усе, що він говорить”. У цій зневажливості дійшов до того, що коли віщун сповістив сумні новини, бо в нутрощах тварини не виявилося серця, то він сказав: “майбутнє буде радіснішим, якщо він цього захоче; і не слід приймати за чудо те, що у тваринки немає серця”[89].

78. Проте особливу та смертельну ненависть до себе викликав ось чим. Коли сенат у повному складі наближався до нього з усіма найпочеснішими постановами, а він сидів перед храмом Венери-Праматері, то прийняв їх сидячи. Дехто вважає, що він хотів піднятися, але його стримав Корнелій Бальб, інші ж говорять, що він зовсім не намагався піднятися, і навіть коли його штурхнув Гай Требатій, щоб піднятися, то з осудом поглянув на нього. 2. І це, що сталося, було ще нестерпнішим з огляду на те, що він сам, проминаючи якось під час тріумфу лави трибунів, неймовірно розгнівався, коли Понтій Аквіла, один із колегії, не піднявся, що аж вигукнув: “Забери від мене республіку, Понтію Аквіле, трибуне!” І навіть протягом кількох днів, коли щось обіцяв комусь, то не переставав повторювати: “Якщо тільки Понтію Аквілі подобатиметься”.

79. Такий жахливий вияв неповаги до сенату побільшив ще одним, значно зневажливішим вчинком. Повертавсь до міста після жертвоприношень на латинських святах, і супроводжував його величезний галасливий натовп, а хтось із юрби увінчав його статую лавровим вінком з білою стрічкою довкола[90], то народні трибуни Епідій Марул та Цезетій Флавій наказали зняти цей вінок, а чоловіка відвести у в’язницю. Однак Цезар, ображений тим, що натяк на царську владу не мав успіху, чи тим, що від нього забрали честь самому відмовитися від неї, зухвало дорікнув їм та позбавив посади. 2. Відтоді уже не знаходив у собі сили відхилити від себе неславу здобуття титулу царя. Хоча й тоді, коли народ називав його царем, у відповідь він говорив, що не є царем, а є Цезарем[91]; а також, коли на луперкаліях[92] промовляв з ростральної трибуни, консул Антоній кілька разів намагався покласти йому на голову діадему, та він відмовлявся від цього та відіслав діадему в храм Юпітера Величного Блаженного, що на Капітолії. 3. До того ж, виникали різні чутки, що Цезар намірявся переселитися в Александрію чи Іліон, одночасно перевівши туди також усі сили імперії, тим самим спорожнивши Італію податками та полишивши турботу про місто на друзів, і що на першому засіданні сенату Луцій Котта, один із “п’ятнадцяти”[93], повинен повідомити, що згідно із пророчими книгами, парфіян може перемогти лише цар, і тому Цезаря слід проголосити царем.

80. Саме тому змовники й поспішили влаштувати змову, аби не дозволити цьому статися. Тож усі невдоволені, що колись збиралися по двоє чи троє, тепер зійшлися разом, оскільки і народ вже не був задоволений наявним станом речей, а відкрито і таємно виступав проти диктатури, прагнучи знайти захисників. 2. Коли ж у сенат почали допускати іноземців, то появилися листівки із написами: “Нехай благо створиться[94]: аби ніхто новим сенаторам не показував дорогу в сенат!” А народ поспівував такі пісеньки:

Галлів Цезар вів в тріумфі; він же їх веде — в сенат,

От вони й взяли з каймою тогу, скинувши штани.

3. Коли Квінт Максим, що був призначений консулом на три місяці[95], входив у театр, і коли ліктор за звичаєм наказав привітати його, то звідусіль залунали вигуки: “це не консул!” Після усунення трибунів Цезетія та Марулла на наступних виборах було віддано багато голосів за те, щоб їх призначити консулами. Під статуєю Луція Брута хтось написав: “Якщо б тільки ти був живий!”, а під Цезаревою —

Брут, царів прогнавши з Риму, першим консулом там став;

Цей же, консула прогнавши, врешті, першим став царем.

Понад шістдесят змовників, на чолі з Гаєм Кассієм та Марком і Децімом Брутом, готували підступ. Спочатку вони вагалися, чи вбити Цезаря на Марсовому полі, розділившись на дві групи та скинувши його з мосту, коли він закликатиме триби голосувати, чи схопити його на Святій Дорозі, чи на підході до театру. Та після того, як сенат намірився скликати збори в курії Помпея травневих ід[96], вони легко визначилися з місцем та часом змови.

81. Очевидне знамення попередило Цезаря про майбутній замах. За кілька місяців перед тим переселенці, виведені у колонію Капуя за Юлієвим законом, для влаштування своїх поселень розкопували древні поховання. Робили вони це дуже наполегливо, бо знайшли посуд роботи давніх майстрів, а також у гробниці, де, як вважалося, був похований Калій, що заснував Капую, знайшли мідну табличку, на якій грецькою мовою було написано так: “коли буде викрито прах Капія, тоді й нащадок його загине від руки співвітчизника, і невдовзі буде відімщений великими нещастями по Італії”. 2. Це свідчення не слід вважати вигаданим чи неправдивим, оскільки його автором є Корнелій Бальб, близький друг Цезаря. За кілька днів перед смертю Цезар дізнався, що табуни коней, яких при переході Рубікону присвятив цьому місцю та відпустив на волю без охорони, вперто відмовлялися від їжі та постійно плакали. А коли приносив жертву богам, віщун Спурінна попереджав його, щоб остерігатися небезпеки, яка надійде не пізніше, аніж на травневі іди. 3. За день до травневих ід, пташка, що називалася цар-пташкою і несла гілочку лавру, залетіла до Помпеєвої курії, а її переслідували різні птахи з сусіднього лісу і там же й розтерзали. А тієї ночі, що була перед самим днем убивства, сам уві сні бачив, що літає понад хмарами, а також, що потискає праву руку самого Юпітера. Кальпурнії, його дружині, наснилося, що завалилася покрівля їхнього будинку, а також, що чоловіка убивають в її обіймах; і раптово у їх спочивальні самі по собі відчинилися двері. 4. Як через усе це, так і через слабе здоров’я довго вагався, чи залишитися вдома і відкласти те, що має робити у сенаті, однак Децім Брут все-таки намовив його вийти, аби не підвести всіх тих, що вже давно зібралися у великій кількості та чекали на нього. Тож десь о п’ятій годині все-таки вийшов, і коли хтось із зустрічних простягнув йому записку про зраду, то він поклав її поміж усі інші записки, що тримав у лівій руці, наче наміряючись невдовзі прочитати. Відтак,