Читати книгу - "Зелена миля"

здивуюсь, якщо наживки для риболовлі). Як доказ у суді його не представляли — правосуддя в цих краях швидке, але за псуванням сендвічів із беконом і помідором воно все одно не встигає. Натомість були його фотознімки.

— Що тут сталося, Джоне Коффі? — низьким серйозним тоном спитав Мак-Ґі. — Розкажеш мені?

І Коффі сказав Мак-Ґі та іншим майже те саме, що й потім мені; то були останні слова, які прокурор промовив, звертаючись до присяжних у суді над Коффі.

— Було вже не помогти, — промовив Джон Коффі, тримаючи на руках замордованих, зґвалтованих дівчаток. По його щоках знову заструменіли сльози. — Я пробував усе повернути, але було запізно!

— Хлопче, тебе заарештовано за вбивство, — сказав Мак-Ґі. І плюнув Джону Коффі в обличчя.

Присяжні радилися сорок п’ять хвилин. Рівно стільки, щоб самим підобідати. Дивно, як їм узагалі шматок у горло поліз.

5

Ви ж розумієте, що про все це я довідався не за один той спекотний день у жовтні, сидячи в тюремній бібліотеці, яку скоро мали перевозити, з однієї підшивки старих газет, складених у парі ящиків з-під апельсинів «Помона». Але я довідався достатньо, щоб тієї ночі від мене втік сон. О другій встала дружина. Вона знайшла мене на кухні (я пив маслянку й курив самокрутку з тютюном «Баґлер») і спитала, що таке, а я збрехав їй — і то був один із небагатьох разів, коли я їй брехав, за весь наш довгий шлюб. Я сказав, що знову погризся з Персі Ветмором. То, звісно, була правда, але не через це дружина знайшла мене на кухні так пізно. Звичайно я був здатен залишити все, пов’язане з Персі, на роботі.

— Так, забудь оте гниле яблуко, ходімо в ліжко, — сказала вона. — В мене є те, що поможе тобі заснути. Можеш брати досхочу.

— Це добре, але краще не треба, — відповів я. — Щось у мене коїться з сечовиком, не хочу, щоб тобі передалося.

Вона вигнула брову.

— З сечовиком, треба ж таке. Скажи краще, що не з тією вуличною дівчиною закрутив останнього разу, коли був у Батон-Ружі.

Я ніколи не був у Батон-Ружі, а вуличних дівчат і пальцем не торкався, і ми обоє це добре знали.

— Це просто звичайний уретрит. Мама колись казала, що до хлопців він чіпляється, коли вони до північного вітру ходять.

— А ще твоя мати сиділа весь день удома, коли розсипле сіль, — зауважила моя дружина. — Доктор Седлер…

— Е ні, — здійняв руку я. — Він змусить мене пити сульфу, а я від неї блюватиму в кожному кутку кабінету вже до кінця тижня. Воно саме мине, але до того часу краще нам триматися подалі від грального майданчика.

Вона поцілувала мене в лоб одразу над лівою бровою, від чого в мене завжди бігли по тілу мурашки… і Дженіс добре це знала.

— Бідося-котик. Наче того гада Персі Ветмора не досить. Приходь у ліжечко.

Я так і зробив. Але спершу вийшов на задній ґанок відлити (а перед тим перевірив напрямок вітру, послинивши палець, — батьківські настанови дитинства ніколи не лишаються без уваги, хай би якими дурними вони насправді були). Пісяти надворі — одна з радощів сільського життя, яку так і не оспівали у своїх віршах поети. Але тієї ночі то був не мед; рідина, що з мене витікала, була пекуча, наче цівка підпаленої вугільної нафти. Однак, за моїми відчуттями, удень було наче гірше, а два-три дні тому — точно гірше. У мене зажевріла надія на те, що, може, я почав одужувати. Та ніколи ще надія не була такою марною. Ніхто мені не сказав, що часом та бактерія залазить усередину, туди, де мокро й тепло, і перечікує день-два перед тим, як знову вшкварити. Я б здивувався, якби таке почув. А ще більше здивувався б, якби почув, що мине якихось п’ятнадцять-двадцять років — і з’являться пігулки, які можна випити й за рекордний час вигнати цю інфекцію зі свого тіла… від цих пігулок тобі може бути трохи млосно чи в кишках почнуться танці, але майже ніколи ти від них не блюватимеш так, як від сірчаних таблеток доктора Седлера. Тоді, у 32-му, не було на те ради — ти міг тільки чекати й намагатися не звертати уваги на відчуття, ніби хтось тобі в пісюн налив вугільної нафти, а потім підніс запаленого сірника.

Я докурив цигарку, пішов у спальню й нарешті заснув. А снилися мені дівчатка з сором’язливими усмішками й закривавленим волоссям.

6

Наступного ранку на столі в мене лежала рожева записка з проханням якнайшвидше зайти в кабінет начальника. Я знав, у чому річ. У нашій грі існували неписані, проте дуже важливі правила, і минулого дня я ненадовго припинив за ними грати. Тому я відтягував цю зустріч, скільки міг. Так само, як відвідини лікаря зі своєю сечостатевою проблемою. Я завжди вважав, що всі ці заклики «зроби вже нарешті й забудь» трохи переоцінюють.

У будь-якому разі, до кабінету начальника Мурза я не поспішав. Спочатку зняв із себе вовняний формений піджак, повісив на спинку стільця й увімкнув вентилятор у кутку — днина знову видалася гаряча. Потім сів і проглянув нічний звіт Брутуса Говелла. Нічого тривожного в ньому не знайшов. Делакруа трохи поплакав після відбою (він плакав майже щоночі, більше себе було шкода, ніж людей, яких він живцем спалив, не сумніваюся), а потім витяг мишу, Містера Джинґлза, із сигарної коробки, в якій той спав. Це заспокоїло Дела, і до ранку він проспав, як немовля. Містер Джинґлз ту ніч, найпевніше, провів на пузі в Делакруа, обкрутивши хвостом лапи, дивлячись незмигно. Неначе Господь Бог вирішив, що Делакруа потребує ангела-охоронця, але у Своїй безмежній мудрості постановив, що для такого щура-людиновбивці, як наш друзяка з Луїзіани, згодиться лише миша. У звіті Брутала цього всього, звісно, не було, але я відтрубив достатньо нічних змін, щоб читати між рядків. Була там і коротка нотатка про Коффі: «Лежав без сну, не шумів, можливо, трохи поплакав. Я пробував його розговорити, але Коффі кілька разів щось невиразно буркнув, і я дав йому спокій. Може, Полу чи Гаррі більше пощастить».

«Розговорити» насправді було центральним елементом нашої роботи. Тоді я цього не знав. Але, озираючись назад із оглядового майданчика свого дивного старечого віку (мабуть, старечий вік завжди видається дивним людям, які мусять його витримувати), я розумію, що так воно й було. А тоді я не бачив того, що було таким важливим для нашої роботи