Читати книгу - "Візит доктора Фройда"

ножем. На тілі залишилось більше десятка ран.

— Я вже встиг поговорити з підлеглими по телефону, — мовив Штальман, коли Вістович відклав телеграму. — Столичні газетярі здійняли справжню бурю. Вбивцю нарекли «упирем», оскільки поширились чутки, що, попри численні рани, крові біля жертв майже не було. Не інакше як він її всю випиває... Дурня, звичайно. І писаки — цілковиті ідіоти.

— Але судячи з фото, крові справді небагато, — зауважив комісар.

— Дідько, Вістовичу! Та тому, що зима надворі. Кров погано тече на морозі навіть з таких ран! — зірвався віденець. — Чи ви також будете шукати упиря?!

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Штальман спробував заспокоїтись і знову закурив. Самковський зовсім забув про свою роботу і тільки розгублено поглядав то на одного, то на іншого.

— Словом, пора вирушати до Відня, — вже спокійнішим голосом сказав Штальман. — Я виконав ваше прохання, ми досить часу провели в Лемберзі. Чи не так, комісаре?

— Безперечно.

— Чудово. Отже, більше я не зловживатиму львівською гостинністю. Замовлю квитки на сьогоднішній нічний експрес...

— Чи можемо ми вирушити хоча б завтра? — запитав комісар.

— Ви знущаєтесь? — знову закипів Штальман. — Яка, в біса, причина?

— Звичайна бюрократія. Мені потрібно оформити відрядження.

Він глянув на Самковського, і той ствердно кивнув.

— Зробіть це сьогодні, — відрубав віденець. — Я досить узяв на себе ваших проблем. Поворушіть тепер і ви, своїм задом... Сьогодні ввечері вирушаємо, та й по всьому.

Штальман рвучко вийшов з кабінету, гримнувши дверима так, що зі стіни відколовся чималий шматок тиньки. Приголомшений Самковський вкотре звів на Вістовича здивований погляд. Ще ніколи він не бачив, аби хтось дозволяв собі в такий спосіб розмовляти з його шефом. Схоже, що в того настали зовсім не найкращі часи.

— Чи призначили вам уже зустріч з ув'язненим доктором? — запитав комісар, порушуючи незручну мовчанку.

Ад'юнкт заперечливо похитав головою.

— Шкода, чорт забирай... Що ж, піду збиратися в дорогу.

Вістович вийшов слідом за Штальманом, але двері, звісно ж, зачинив за собою обережніше.

В помешканні його нічого не змінилось: було сиро, повітря висіло важке від тютюнового диму, а суш замість обруса прикрашала пляшка недопитої горілки і крихти черствого хліба. Він з насолодою пригадав помешкання Бейли, де все було навпаки. Треба встигнути з нею попрощатись, бо невідомо, скільки часу він проведе у Відні.

— Тільки зустрілися, а вже прощатись, — вголос промовив він. — Сране життя...

Близько п'ятої задзеленчав телефонний апарат.

— Так, — буркнув Вістович, зірвавши з рогачки слухавку.

— Директор поліції Шехтель, — повідомила телефоністка, після чого почулося мерзенне клацання і шипіння.

Перечекавши ці звуки, комісар почув голос шефа:

— Вістовичу?

— Так, слухаю.

— Якого хріна ви не на службі?

— Даруйте... є обставина...

— Я нещодавно вас відновив на посаді! То якого, запитую, хріна ви вдома? Засуньте в дупу собі ту обставину!..

— Пробачте, пане директоре, — з потаємною радістю мовив комісар, сподіваючись, що знайшлася причина, через яку він затримається у Львові. І, як виявилося, не помилився.

— Негайно вирушайте на Коперніка, — наказав Шехтель. — Біля будівлі Дирекції пошти знайшли мертве тіло. Вбивство... Решту самі побачите.

— Буду за десять хвилин, — пообіцяв комісар і поклав слухавку.

Він і справді прибув туди, як і обіцяв. Вбитою виявилась молода жінка. Її оголений труп знайшли просто на хіднику. Поліцейські розганяли роззяв, намагаючись огородити місце злочину. Неподалік стояли Шехтель і Самковський, емоційно розмовляючи між собою. Комісар хутко підійшов до них.

— Гляньте, Вістовичу, — директор урвав розмову і потягнув його за лікоть у бік, де лежав труп, — просто на дорозі... В людному місці... Я такого нахабства ще не бачив!

— Є свідки? — коротко запитав комісар. — Хтось щось бачив?

— Свідка жодного, — відповів збоку Самковський.

— Хто знайшов тіло?

— Двоє патрульних. Воно було загорнене в мішковину.

— Давно знайшли?

— Півгодини тому.

— Піднімайте на ноги всіх філерів, Самковський. Нехай прочешуть кожну місцину довкола. Перевіряти кожного, хто тільки викличе підозру. Також опитайте всіх у будинку Дирекції пошти і цих роззяв навколо, — мовив комісар.

Ад'юнкт кивнув і подався виконувати наказ. Вістович наблизився до вбитої. На вигляд їй було не більше тридцяти — тридцяти п'яти. Досить вродлива. На тілі виднілося чимало ножових поранень, і комісару одразу пригадався віденський маніяк. Можна було навіть подумати, що тут, у Львові, хтось вирішив його наслідувати.

— Що думаєте? — запитав Шехтель.

— Цей психопат хоче слави. Вбив десь цю бідолаху, а тіло викинув у людному місці... Причому, ввечері, а не посеред ночі, — відповів комісар.

— Мовби для того, щоб насміятися з поліції, — додав директор.

— Можливо.

— Уявляю, що завтра напишуть газети. «Під носом у поліції...», «Поліція беззуба...», «У Львові тепер небезпечно....... Курва... — у розпачі вилаявся Шехтель.

Вістович більше не слухав його теревені. Взявши у якогось капрала ліхтар, він намагався розгледіти кожну дрібницю довкола трупа, проте будь-які сліди вже давно затоптали роззяви. Як убивця приніс сюди тіло? На плечах чи викинув з дорожки? Синців і забоїв на тілі було безліч. Лишив їх убивця чи вони з'явились після удару тіла об хідник? Невідомо. Цілком можливо, що на вулиці в цей час нікого не було, тому й свідків не виявиться. До того ж електричні ліхтарі якраз у цьому місці вийшли з ладу.

Невдовзі прибув доктор Фельнер, поліційний медичний експерт, і, оглянувши тіло, наказав везти його в морг на Пекарну. На ранок поліція мала отримати і його висновок.

— Вітаю з поверненням, Адаме, — криво усміхнувся доктор, коли тіло прибрали. — Бачиш, події тут не забарились.

Вістович кивнув.

— Так, ані дня перепочинку. З вогню в полум'я.

— Але маніяки тут свої, львівські...

Фельнер спробував пожартувати, проте комісара це не насмішило.

— Розтин зробите до ранку? — запитав він.

— Розтин не встигну, але чимось допоможу.

— Гаразд...

Вони попрощались, і кожен повернувся до своєї роботи. До півночі свідків так і не знайшлося, а поліцейські спіймали тільки двох божевільних, які зізнавалися у всьому. Навіть у вбивстві Марата.

Першу поліційну нараду наступного дня призначили вже на дев'яту ранку. Присутні були директор Шехтель, доктор Фельнер, Самковський, Вістович та троє інших комісарів. Усі були стомлені від безсонної ночі, але збуджені, як мисливські пси.

— Вітаю вас, панове, — розпочав директор, сьорбнувши кави