Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

В уже знайомих вам прикладах, що створюють враження стягнення і скорочення, насправді відбувається виправлення, доповнення, продовження, завдяки яким друга тенденція виявляється поряд із першою. «Стали відомі речі», але краще було б сказати про це прямо: «Стало ясно, що то гидота», тому й утворилось: «Стали гидомі речі”. «Людей, що знають будову носової порожнини, можна на пальцях однієї руки порахувати»; та ні, є, власне, тільки один чоловік, що знає, отже: «На одному пальці порахувати». Або: «Мій чоловік може їсти і пити все, що хоче. Але ж, знаєте, я взагалі не терплю, коли він чогось хоче», отже: «Він може їсти і пити все, що я хочу». В усіх цих випадках мовна похибка сама випливає зі змісту порушеної тенденції або ж пов’язана з ним.

Другий різновид зв’язків між двома намірами, які зіткнулися, справляє дивне враження. Коли порушувальний намір не пов’язаний змістом із порушеним, то що його породжує, що спонукає його виявитися саме в цьому місці і стати перешкодою? Зі спостережень, які тільки й можуть дати відповідь, ми з’ясовуємо, що перешкоду спричиняє хід думок, якими незадовго до цього переймалася дана особа і які таким чином породжують своєрідну післядію, байдуже, чи їх уже висловили, чи ще ні. Тому це, по суті, можна назвати відлунням, проте не конче відлунням вимовлених слів. Отже, й тут не бракує асоціативної поєднаності між порушувальним наміром і порушеним, але в змісті її нема, цю поєднаність можна виявити тільки штучно, часто з допомогою утворення досить силуваних зв’язків.

Послухайте про один такий простий випадок, що його я сам спостерігав. Якось у наших чудових Доломітових Альпах я зустрівся з двома віденськими дамами, вбраними як туристки. Я трохи провів їх, і ми поговорили про втіхи, а також і про труднощі туристичного життя. Одна з дам призналася, що такий спосіб збавляти день пов’язаний із багатьма невигодами. “Авжеж, — казала вона, — немає нічого приємного в тому, щоб цілісінький день ходити на сонці, а ваші блуза й сорочка наскрізь просякають потом». У цьому реченні дама на хвилинку затнулася, а далі провадила: «Та коли приходиш nach Hose[13] і можеш передягтися...» Ми не аналізували цієї мовної похибки, але, гадаю, ви її легко зрозумієте. Дама намірялася зробити перелік повнішим і сказати: «Блуза, сорочка і штани», але з мотивів пристойності надумала не згадувати штанів. Та вже в наступному реченні, цілком незалежному за змістом, невимовлене слово проступило як перекручення подібного до нього за звучанням слова «Hause».

Тепер нам можна підійти до головного запитання, яке ми так довго відсували: що це за наміри, котрі виявляються таким незвичайним чином, стаючи перешкодою іншим намірам? Зрозуміло, вони розмаїті, проте ми прагнемо знайти в них щось спільне. Якщо з цього погляду вивчити низку прикладів, ми зразу ж побачимо, що вони поділяються на три групи. До першої групи належать випадки, коли порушувальна тенденція відома мовцеві, крім того, він її усвідомлював і до мовної похибки. Тож при похибці «гидомі» мовець не тільки визнав, що подумки засудив згадані вчинки, на­звавши їх «гидотою», а й сказав, що справді мав намір, від якого згодом відступився, висловити свій осуд. До другої групи належать випадки, коли порушувальну тенденцію мовець також визнає за свою, проте не усвідомлював, що вона активізувалась у ньому саме перед мовною похибкою, тому він, хоч і згоджується з нашим тлумаченням своєї похибки, певною мірою все-таки чудується їй. Приклади такого поводження, мабуть, легше відшукати серед інших хибних дій, ніж безпосередньо в мовних похибках. У третій групі випадків мовець затято відкидає наше тлумачення порушувального наміру; заперечує не тільки наявність того наміру в себе перед мовною похибкою, а й стверджує, ніби намір йому цілковито чужий. Згадайте про приклад із «мно-гімно літа» і просто-таки зухвалого відкоша, якого я дістав від мовця, розкривши йому порушувальну тенденцію. Ви знаєте, що в розумінні таких випадків згоди ми ще не досягли. Я й нітрохи не зважатиму на заперечення чоловіка, що виголосив тост, і без вагань цупко триматимусь власного тлумачення, тоді як ви, гадаю, ще досі перебуваєте під враженням його опору і вагаєтесь, чи не слід узагалі відмовитись від тлумачення таких хибних дій і вважати їх за суто фізіологічні акти в розумінні, властивому допсихоаналітичній добі. Мені здається, я знаю, що відлякує вас. Моє тлумачення охоплює й припущення, що в мовця можуть виявитись наміри, про які він сам нічого не знає, але які я розкриваю, спираючись на непрямі свідчення. Тож ви й зупиняєтесь перед таким новим і таким важливим своїми наслідками припущенням. Я розумію вас і певною мірою визнаю слушність вашої реакції. Але з’ясуймо таке: якщо ви, дотримуючись уявлення про хибні дії, підтвердженого стількома прикладами, хочете бути послідовні, вам слід наважитись і визнати навіть це, чуже і незвичне для вас припущення. Якщо ви цього не зможете, то будете змушені зректися ще й не цілком здобутого розуміння хибних дій.

Зупинімося ж на тому, що об’єднує всі три групи, що є спільного в трьох механізмах мовних похибок. На щастя, помилитися тут — неможлива річ. В обох перших групах мовець визнає наявність порушувальної тенденції; в першій навіть іще до того, як та тенденція безпосередньо виявилась у мовній похибці. Але в обох випадках її згнічено. Мовець вирішив не висловлювати думку, і тоді сталася мовна похибка, тобто згнічена тенденція виявилася супроти його волі — або змінивши вияв дозволеного наміру, або змішавшись із ним, або просто заступивши його. Ось який механізм мовної похибки.

Не відступаючи від своїх поглядів, я можу привести в цілковиту гармонію зі щойно описаним механізмом і процес, який відбувається в третій групі. Мені тільки треба припустити, що ці три групи різняться різним ступенем згнічення наміру. В першій групі намір існує і мовець усвідомлює його ще до того, як заговорив. Дивно, вкрай дивно, це аж ніяк не заважає намірові спричинити мовну похибку! І саме завдяки цьому нам легше пояснити процес, що відбувається в третій групі. Я наберуся відваги припустити, що в мовній похибці може виявитись тенденція, яка вже довгий час, можливо, навіть дуже довгий, була згнічена, мовець не помічав її і тому може прямо заперечувати її. Але, навіть полишивши проблему третьої групи, ви, простудіювавши інші випадки, повинні дійти висновку, що притлумлення вже наявного наміру щось висловити — доконечна умова виникнення мовної похибки.

Тепер уже можна заявити, що ми досягли дальшого поступу в розумінні хибних дій. Ми не тільки знаємо, що це психічні акти, в яких можна виявити сенс та намір і які постають унаслідок зіткнення двох різних тенденцій, а знаємо, крім того, ще й те, що одна з цих тенденцій, щоб виявитися, ставши перешкодою для другої, повинна зазнавати певного згнічення, яке не дає їй проступити. Щоб стати порушувальною, спершу вона сама має бути порушена. Звичайно, це аж ніяк не вичерпне пояснення феноменів, які ми називаємо хибними діями. Ми бачимо, як зразу виникають наступні запитання, і здогадуємось: що далі ми просуваємось по шляху розуміння, то більше з’являється приводів для нових запитань. Можна, приміром, запитати, чому це все не відбувається простіше. Якщо існує намір згнітити певну тенденцію, замість дати їй виявитись, згнічення має бути таким успішним, щоб тенденція зовсім не виявлялась,