Читати книгу - "В'язниця душ"

розрізав мотузку на руках комісара.

— Дозвольте запитати ваше ім’я, — мовив після цього офіцер.

— Комісар Адам Вістович, — відповів звільнений.

— Отакої, — військовий, здавалося, був украй невдоволеним, — поліція нам допомагає?

— Аж ніяк, — заперечив комісар, — я опинився тут майже випадково...

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

— Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль... Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

— Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, — сказав комісар, — до того ж дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

— Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

— Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, — сказав він, — що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз удома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес...

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло...

* * *

У поліції Вістович з’явився тільки за два дні, коли йому остаточно стало краще. В кабінеті за друкарською машинкою працював Самковський. Він, як завжди, трохи підвівся при появі шефа, але цього разу ховав очі. Комісар помітив чималий синець на його фізіономії, згадку про їхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що після своїх пригод у кав’ярні «Рембрандт» Вістович мав на обличчі такий самий.

Привітавшись, комісар одразу попрямував у кабінет Шехтеля, аби пояснити йому свою відсутність. Постукавши в двері, він почув звичне гаркання у відповідь: «Так, можна».

— А-а, Вістович, — промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, — проходьте, сідайте...

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

— Маю для пана новини, Вістовичу, — одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, — ось телеграма з Міністерства оборони...

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

— Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після Цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

— Вчора було вбито ще одну дівчину, — сказав він, не повертаючи голови, — мене це вже вкурвило, Вістовичу...

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте він тримав себе в руках.

— Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці...

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

— ...але робіть свою справу в поліції, — видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

— Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, — улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вістович ще раз придивився до його побитого обличчя і десь у глибині душі навіть пошкодував практиканта.

— Розкажи мені про все по дорозі, — мовив комісар, — зараз ніколи повертатись. Ми їдемо навідати професора Тофіля.

Він рушив уздовж Академічної, виглядаючи вільний фіакр, і Самковський намагався не відставати.

— Дівчину звали Домініка Ястремська, їй було всього шістнадцять.

Вістович сердито вилаявся.

— Вона донька впливового банкіра, — продовжив практикант, — тож шеф...

— Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. — різко перебив його комісар. — Можеш мені не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вістович запалить цигарку і з приємністю затягнеться димом, а далі продовжив:

— Мені вдалося дещо дізнатися про цю дівчину.

Комісар уважно подивився на підлеглого.

— Вона мала певну делікатну недугу, — сказав той, — була німфоманкою...

— Он як? — Вістович випустив струмінь диму і, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. — А як ти про це дізнався?

— Знайшов одного фацета, який працював садівником на віллі її батечка. Він розповів, що та мордувала його по кілька разів на день, і не тільки його, а й конюха, і навіть поварчука...

— І при цьому хотіла, щоб її сікли батогом? — запитав комісар.

— Більше полюбляла різку, як у школі...

Під їхав фіакр, і чоловіки залізли всередину, наказавши візникові вести їх на Кульпарків. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, біля костелу Магдалини, звернув ліворуч, на Потоцького, де трохи жвавіше покотився донизу. По вулиці 29 Листопада фіакр поїхав геть повільно. Вістович, спираючись на борт, трохи підвівся з лавки і запитав у візника, в чому річ. Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати її він не може. Ледве дотягнувши до залізничної колії, той і зовсім зупинив фіакр, кажучи, що мусить перевірити її копита.

Поліціянти вийшли, постановивши дістатися до лікарні пішки, оскільки залишалось уже зовсім небагато. Візник щиро подякував, перепросив за трафунок і взяв із них тільки половину плати.

Вістович і Самковський, перейшовши через колію, що з’єднувала Львів із Чернівцями, подалися далі вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крізь зарості терну й височенних будяків, і кожен, хто йшов нею, либонь, побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звідки був тільки