Читати книгу - "Вежі та підземелля"

їхав неподалік. — Поясніть хтось мені, невігласу, невже ми воюємо з Фрабією?

— Ми воюємо з усіма, хто володіє чимось корисним, — похмуро відповів Вайлак.

Чернець насупився.

— Чия робота, як гадаєш?

— Та, мабуть, лідійських найманців, — мовив Вайлак. — А може, Йоргове плем'я, хтозна... Може, й наші, рабантці, які йшли перед нами — князівська кіннота чи морренштибські лучники... Поповнювали запаси, так би мовити.

— Вайлаку, даруйте за дурне питання... — подав голос Анджа. — Але чому князь не зупинив це? Навіщо було палити хутір? Хіба ж можна так — безпідставно...

Вайлак саркастично гмукнув.

— А хто каже, що у них не було підстав? Певно, якийсь ґазда не виявив особливої пошани до грабіжників, чи якась молодка без належної радості віддалася котромусь зі світлого воїнства...

— Ну, ти й загнув, голово! Був би тут хтось із храмовників...

— Мені набридло, бляшанко! — відгукнувся той. — Знав би ти, як мені остобісіли ці походи супроти скверноти!

Вайлак дав коневі грубого шенкеля, його сонний курсьєр ображено заіржав, прискорюючи ходу. Анджа пустив Дожа навздогін. Якийсь час вони мовчки їхали поряд, потім зрештою Вайлак виринув зі своїх невеселих роздумів і кивнув до Анджі.

— Ну, чого тобі, патлатий?

— Я хотів запитати, Вайлаку... Ця земля — вона ж належить князю Фрабії, так?

— Ну. То що?

— Чому ж тоді він не захистить свою землю від... оцього? — Анджа кивнув на попелище, яке повільно відпливало назад, лишаючи в повітрі солодкавий чад.

Вайлак кинув на нього зацікавлений погляд.

— Думаєш, князь Фрабії такий дурний, щоб ставати поперек Священного Походу? А хутір... Потім трохи зменшить подушне, і люд із сусідніх сіл сам посуне. Серви — що? Сам кажеш — плоть землі. Кому їх шкода?

Анджа прикусив губу, опустивши погляд. Дож навдивовижу сумирно брьохав по грязюці битої дороги, котру за останніх кілька днів місила не одна тисяча погано взутих ніг.

— Ти це хотів почути, малий? — спитав Вайлак.

Анджа підкинувся, міряючи голову гарнізону помисливим поглядом.

— А ви, голово, це хотіли сказати?

Той мстиво вищирився.

— Знаєш... одного дня, тобто — ночі, ти будеш спати, а я прийду і непомітно відріжу тобі язика. Побачиш, твоє життя одразу ж зміниться на краще.

— Агов, голово! — пролунало десь спереду. — Ходіть сюди... Тут таке!

Вайлак пхнув коня загостреним миском чобота, пускаючи його тюпки. Анджа спробував повторити цей фокус, але Дож зненацька вирішив пограти в козла. Тож, коли хлопець, вкритий свіжим шаром болота, нарешті наздогнав голову гарнізону, навколо того вже зібрався чималенький натовп. Вайлаківський курсьєр, скориставшись службовим становищем, скуб травичку на узбіччі, а коло нього юрбилися десятки зо два вояків, навдивовижу мовчазні й урочисті.

На узбіччі лежав небіжчик. Вбраний у кольори князя долатського. Схоже було, що смерть настала в результаті нараження на вили. Спиною.

— Йоргів хвіст! — вилаявся Мідяк. — Якщо вже князівським гайдукам нема тут безпечного проходу, то що казати про нас, шарпаків?

— Що з того, що князівський гайдук? — відгукнувся молодий лучник на ймення Мізинець. — Один же, а не весь загін. З ким не буває? До речі, ніхто не претендує на чоботи?

Вояки загомоніли.

— Ти ж бач — вили! То, певно, хуторяни, хто живий лишився, наздогнали їх, тхорів п'яних, і — в спину!

— Нічого дивного — якби наш хутір хто підпалив...

— То знамення, кажу вам, знамення...

— Чоботи, питаю? Можна знімати?

— Так, хлопці! — владно мовив Вайлак. — Ану, всі назад, на дорогу. Хто пішака, тримайтеся середини. Вершники — довкіл обозу. І відправте когось до барона.

Вояки слухняно повернулися на битий шлях. Анджа намагався поспіти за іншими вершниками, та Дож потрактував його потуги як особисту образу й відмовлявся бігти, лише зрідка дозволяючи собі тюхтіюватий виснажливий клус. Тож невдовзі Анджа почував себе наче лантух із бруквою — таким же жвавим і статурним. І митарству тому не видно було кінця і краю.

Як передбачав Вайлак, мрець на узбіччі вижився лише першою, так би мовити, ластівкою. Невдовзі дорога розродилася багатим урожаєм забитих князівських, а іноді — й морренштибських вояків. Дротики, вили, коси... Схоже було, що «плоть землі» оголосила війну надто вже знахабнілому духу.

Наближалася ніч.

• • •

Говорив так Арод, звертаючись до володарів:

«Убивство — гріх. Позбавляти людину життя, даного їй Небом, значить поставати супроти волі Тих, що обдарували її життям. Проте, є такі людці, чиє життя нічого не важить для Неба, — серви, жінки, варвари, відступники й лихварі. Вбивати їх не гріх, а іноді навіть — чеснота.

Серви не мають душі, мають лише серце. Жінки, не мають душі, мають лише піхву, варвари мають лише зброю, відступники — лише облудний язик, а лихварі — лише підступом нажиті гроші. Вкорочувати їм життя — значить звільняти світ від зайвого тягаря. Втім, хоча ці людці й непотрібні Небу, вони є необхідними для інших людей. Серви забезпечують шляхетних їжею, жінки — нащадками, варвари перевіряють на міць їхнє тіло, відступники загартовують їхній дух, а лихварі випробовують волю. Тож, караючи, не слід знищувати. Коли кара перетвориться на бійню, людці, затиснені в кут, можуть завдати шкоди. Пам'ятайте про це і не повертайтесь спиною до сервів та жінок.

Той же, хто підійме руку на володаря чи храмовника, буде проклятий і по смерті буде ув'язнений на дні найглибшого провалля, ім'я якому Холод, Самота і Відчай».

• • •

Вичесавши і влаштувавши на спочинок свого підопічного, Анджа повернувся до багаття на узліссі. Вайлак спершу заборонив розпалювати вогонь, та, зглянувшись на змучений дорогою гарнізон, дозволив засвітити невеличкий підсліпуватий вогник. Для барона встановили маршовий намет, і що лише він робив там наодинці з темрявою, нікому не відомо.

Вояки коло вогню скидалися на купу черепків — брудні й биті, вони попадали, де прийдеться, зрідка зблискуючи ґлянцем металу. За час, проведений у дорозі, всі вони заросли різної гущини бородами, забрьохалися по пояс і стали подібними один на одного, немов брати, чи радше — як пси-приблуди з одної зграї.

Анджа підсів до вогню, де вже сидів Крук, зосереджено ворушачи вуглики вістрям ножа. Мідяк поряд чистив свої безцінні обладунки шматочком крейди, а Чернець намагався видушити ще щось із фляжки, яка спорожніла ще позавчора, ну бо химерна річ — надія...

— От шавка драна... — невиразно пробурмотів він, так і не досягши бажаного. — Ніхто не хоче мене