Читати книгу - "Золотошукач"

дивлячись у вікно з відсутнім виглядом. Гадаю, саме тоді він розповів мені про скарб невідомого Корсара і про папери, які у нього збереглися. Я чув про це давно, можливо, від Мем, яка у скарб зовсім не вірила. Але саме тоді він говорив зі мною про це довго і серйозно, як про важливу таємницю. Що він сказав? Я не можу пригадати достеменно, тому що все сказане змішалося у моїй пам’яті з усім тим, що я чув про це і читав пізніше, але пригадую той дивний вигляд, який був у батька того дня, коли він покликав мене до себе в кабінет.

То була кімната, до якої ми ніколи не заходили, хіба що потай, і не тому, що це було нам категорично заборонено, але в цьому кабінеті була якась таємниця, вона бентежила і навіть трохи лякала. В ті часи за кабінет моєму батькові правила довга і вузька кімната на самому краю будинку, розташована між вітальнею і спальнею батьків, мовчазна кімната з вікнами на північ, з паркетом і стінами, покритими лаком, з меблів там був тільки великий письмовий стіл без шухляд і крісло, а також кілька металевих скринь з паперами. Стіл стояв біля вікна таким чином, що коли віконниці були відчинені, ми з Лаурою зі сховку за кущами в саду могли бачити силует батька, який читає чи пише, огорнений клубами сиґаретного диму. З кабінету він міг дивитися на Труа Мамель і на гори в гирлі Чорної річки, а також стежити за хмарами.

Пригадую, як я зайшов до кабінету, майже затамувавши подих, дивлячись на стоси книг і газет на підлозі, на пришпилені до стін мапи. Найбільше мені подобається мапа сузір’їв, він мені вже показував її, коли навчав астрономії. Коли ми заходимо до кабінету, то з хвилюванням читаємо назви зірок і небесних знаків — Стрілець із зіркою Нункі, Вовк, Орел, Оріон. Волопас, який несе на схід Альфекку, на захід — Арктура. Скорпіон зі страхітливими обрисами, який на хвості, наче осяйне жало, тримає зірку Шаула, а на голові — червоного Антареса. Велика Ведмедиця, кожна зірка — на своїй орбіті, Алькаїд, Міцар, Аліот, Meґрец, Фекда, Дубхе Мерак, Візничий, велика зірка якого дивно бринить у моїй пам’яті — Менкалінан.

Пригадую Великого Пса, який у своїй пащі, наче ікло, несе прекрасного Сиріуса, а внизу — трикутник, у якому мерехтить Адхара. Бачу також досконалу схему, яка найбільше мені подобається і яку я щоночі шукаю на літньому небі на півдні, десь над Ле Морном — корабель Арґо, який інколи я малюю на курній дорозі, ось так:

Батько стоїть, щось розповідає, я не зовсім тямлю, що він каже. Насправді він звертається не до мене, хлопчика з надто довгим волоссям, із засмаглим обличчям, в одязі, розірваному в біганині крізь чагарі і тростинові поля. Він розмовляє сам із собою, його очі палають, голос від хвилювання трохи приглушений. Він розповідає про величезний скарб, який знайде, тому що нарешті знає, де він захований, тому що відкрив острів, де невідомий Корсар залишив свій золотий запас. Він не називає корсарового імени, пізніше я так і прочитаю в його паперах, просто невідомий Корсар, і ще сьогодні це ім’я мені здається реальнішим і більш сповненим таємниці, ніж будь-яке інше ім’я. Він уперше говорить про острів Родріґес, що входить до складу Маврикія і лежить на відстані багатоденної мандрівки морем. Він причепив до стіни кабінету мапу острова, скопійовану тушшю ним самим і розфарбовану аквареллю, покриту знаками і помітками. Внизу під мапою пригадую підпис: Rodriguez Island, а вгорі: Admiralty Chart, Wharton, 1876. Я слухаю батька і не чую, наче все це відбувається уві сні. Леґенда про скарб, пошуки, які тривали протягом ста років на Бурштиновому острові, на Флік-ан-Флак, на Сейшелах. Можливо, хвилювання або тривога заважають мені розуміти, тому що я здогадуюсь, що це найважливіша штука на світі — таємниця, яка щомиті може нас врятувати або знищити. Вже не йдеться про електроенергію, ні про жоден інший план. Сяєво скарбу з Родріґеса мене засліплює і потьмарює усі інші. Тієї пообідньої пори батько довго говорить, міряє кроками вузьку кімнату, перебирає папери, аби підкріпити ними свої слова, кладе їх на місце, навіть не показавши мені, а я непорушно стою біля стола, потай зиркаю на прикріплену до стіни поруч з мапою неба мапу острова Родріґес. Можливо, саме через це у мене залишиться враження, що все, що сталося потім, уся пригода, той пошук були з небесних країв, а не з реальної землі, і що я розпочав свою мандрівку на облавку корабля Арґо.

Останні дні літа здаються мені дуже довгими, обтяженими денними чи нічними подіями — вони скоріше як місяці чи роки, що глибоко змінюють світ навколо нас і роблять нас старшими. Дні найбільшої спеки, коли густе й важке повітря заповнює долину Тамарен і коли відчуваєш себе замкненим у кам’яній фортеці. Над долиною небо ясне, мінливе, вітер бавиться хмарами, їхні тіні біжать над спаленими пагорбами. Останні врожаї невдовзі будуть зібрані, на полях серед робітників наростає гнів, тому що їм нічого їсти. Інколи вечорами я бачу червоні дими від пожеж на полях тростини, небо тоді стає дивного кольору — загрозливого, кривавого, від нього ріже в очах і дере у горлі. Попри небезпеку, майже щодня я йду через плантації, аби подивитися на пожежу. Йду до Ємена, інколи до Тамарен Естейт або підіймаюся до Маженти і до Бель Рив. З висоти Турель бачу інші дими, що здіймаються на півночі зі сторони Кларенс, Марсене, на кордоні з Вольмаром. Зараз я сам. Після мандрівки на пірозі батько заборонив мені бачитися з Дені. Він більше не приходить до Букана. Лаура каже, що чула, як його дідусь, капітан Кук, кричав на нього, коли він приходив до нього після заборони. Відтоді він зник. Через це у мене виникло відчуття порожнечі, великої самотности, ніби батьки, Лаура і я були останніми мешканцями Букана.

Іду геть від дому, все далі й далі. Підіймаюся на вершини креольських стін і звідти спостерігаю за димами повстань. Біжу через спустошені рубанням поля. Там ще трапляються робітники, дуже бідні й старі жінки, одягнені у мішковину, які збирають залишки тростини або серпами жнуть траву. Коли вони помічають мене, моє засмагле обличчя, мій одяг у плямах червоної землі, босі ноги, зв’язані черевики на шиї, то з криками проганяють мене, бояться. Ніколи жоден білий не